 ЮВІЛЕЙНИЙ КАЛЕНДАР СІЧНЯ 2017 РОКУ |
|
Видатні вчені, діячі |
|
 Данило Заболотний
2 січня – 150 років від дня народження Данила Заболотного, українського мікробіолога, епідеміолога,
видатного вченого
|
Данило Заболотний -
український мікробіолог, епідеміолог, Президент ВУАН (1928—1929),
засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві. Він організував
першу в світі кафедру епідеміології при Одеському медичному інституті. Багато зусиль і праці віддав Д.К. Заболотний
вивченню чуми, холери, сифілісу, дифтерії, черевного й висипного тифів тощо.
Він обґрунтував епідеміологічну роль бабаків в утворенні природних вогнищ
чуми.
На основі аналізу накопичених
на холерних епідеміях матеріалів Д.К. Заболотний зробив в медицині геніальні
відкриття ‒ реальність пероральної імунізації людини проти холери, а також
відкрив приховане бактеріоносійство.
Д. К. Заболотний сформував
профілактичну доктрину, яка стала провідною в боротьбі з холерою ‒ це дія на
джерело інфекції. Більше 10 років
(1900- 1911р) вчений вів боротьбу з холерою в Шотландії, Португалії, на
Поволжі, в Одесі, Маньчжурії.
Протягом 1897 – 1899 років
Д.К.Заболотний брав участь в
експедиціях по боротьбі з чумою в Індії, Внутрішній Монголії, Персії,
Аравії, Месопотамії, Китаї.
Завдяки Д.Заболотному встановлено принцип географічного
поширення чуми на земній кулі. Вчений довів, що носіями її в природі є
дикі гризуни — епідеміологічне обстеження бактеріологічно підтвердженого
спалаху чуми дало можливість заперечувати зв'язок чуми в Монголії з цією ж
хворобою в інших регіонах.
Також учений сформулював
оригінальну гіпотезу щодо причин ендемічності хвороби і зв'язку захворювання
людей з епізоотіями серед гризунів, яку детально виклав у праці
"Ендемічні вогнища чуми на земній кулі і причини її поширення"
(1899).
Д. Заболотний слідом за
Л.Пастером багато зробив у вивченні та трактуванні ролі мікробіологічного
чинника, біологічних властивостей збудників різних захворювань у виникненні,
розвитку та згасанні епідемій, що і принесло йому світове визнання.
Цікаві факти про Д. Заболотного
§
Кінцевою точкою його професійної посади став пост президента
Всеукраїнської Академії Наук.
§
Нині Інститут мікробіології і вірусології НАН України носить його ім'я.
§
Данило Заболотний помер досить рано – у віці 63 років. Останніми ж
словами академіка стали: «Діти мої, дорогі, любіть науку і правду».
§
У Києві та Одесі на честь вченого названо вулицю, а в університеті
Санкт-Петербурга – кафедра вірусології та імунології.
§
Данило мав молодшого брата – Івана Заболотного, депутата Першої Державної
Думи Російської імперії.
§
Данило Заболотний був вірним і турботливим чоловіком. Одружившись у 25
років на Людмилі Радецької, він щасливо прожив з нею все життя.
Радимо цікаву презентацію
«Заради майбутнього людства»
До 150-річчя з
дня народження Д. К. Заболотного
|
 Павло Житецький
4 січня – 180 років від дня
народження Павла Житецького,
українського мовознавця, лексикографа, педагога, громадського діяча
|
Павло Житецький - перший історик української літературної мови
Микола Лисенко назвав його «гросмейстером від філології.
Перший історик української літературної мови, Павло Гнатович написав
близько 30 праць, якісно новаторських і таких, що визначали дальший шлях
розвитку української лінгвістики.
Серед них, зокрема: «Енеїда» Котляревського в зв'язку з оглядом
української літератури XVIII ст.», «Нарис літературної історії української
мови в XVII ст.», «Про українські народні думи» та ін.
Видатний внесок П. Т. Житецького в Шевченкіану. Він консультував з питань
орфографії празьке видання «Кобзаря» у двох томах (1876), виступав на днях
пам'яті поета, даючи оцінку його творчості.
П. Житецького було обрано дійсним членом Наукового товариства імені Т. Г.
Шевченка. З 1908 року — доктор філології.
Павло Житецький народився в Кременчуці в сім'ї священика. Вчився в
Полтавській духовній семінарії, а потім у Київській духовній академії та
Київському університеті, який закінчив 1864 року. Відтак читав курс
російської мови і літератури в середніх і вищих закладах України та Росії. В
1880 — 1882 роках викладав у Петербурзькому університеті, потім повернувся до
Києва, де раніше йому було відмовлено в кафедрі.
За видатні заслуги в галузі філології Петербурзька Академія наук у 1898
році обрала П. Г. Житецького своїм членом-кореспондентом.
Незадовго до смерті й Київський університет визнав його гідним
докторського ступеня гоноріс кауза, але, як писав С. Єфремов, «було вже
пізно: сили пішли на боротьбу з житейськими незгодами».
В 1903 — 1911 роках Павло Гнатович був почесним членом Полтавської ученої
Архівної комісії. Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.
П. Г. Житецький розпочав свій літературний шлях 1862 року в журналі
«Основа». Він автор численних праць з історії літератури, мови, фольклору.
Павло Житецький один з основоположників українського мовознавства; йому
належать глибокі дослідження з історії української мови, літератури і
фольклору (писав укр. мовою). Це, передусім, перша в укр. мовознавстві велика
праця з історії фонетики української мови «Нарис звукової історії
малоруського наріччя» (1876), в якій поставлено і частково розв'язано ряд
питань, зокрема про занепад редукованих ъ та ь, про звукову природу та
перехід його в і тощо.
У розвідці «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876) Житецький
розкрив мовні та палеографічні особливості пам'ятки і виявив у її тексті
багато рис живого народного мовлення, показавши велике значення її для
вивчення історії української літературної мови.
Помітне місце в історії української фольклористики зайняла праця «Думки
про народні малоруські думи» (1893). У праці «Про переклади Євангелія
малоруською мовою» (1905) здійснив наук. аналіз мови тогочасних укр.
перекладів Євангелія з екскурсом в історію перекладів євангельських текстів українською
мовою.
Автор шкільних підручників: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія
поезії», «Нариси з історії поезії» (обидва — 1898), які не раз
перевидавалися.
Брав активну участь у виробленні норм українського правопису.
Допомагав в упорядкуванні й підготовці словника «Словаря української
мови» під ред. Б. Грінченка (1907-09) до друку.
Література
• Малий словник історії України /
Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
• Їжакевич Г. П., Плачинда В. П.
Житецький Павло Гнатович // Українська літературна енциклопедія. — Т. 2. —
К., 1990. — С. 202—203.
|
|
Стефан Кульженко
- некоронований цар друкарської справи, відомий
київський книговидавець кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Народився Стефан Кульженко в селі Баришівка в козацькій сім'ї. В 11 років
став учнем у київській книжковій крамниці і типолітографії угорця І.
Вальтера. Через кілька років внаслідок банкрутства Вальтера працював у різних
київських друкарнях. Врештірешт він стає управляючим типографією І.
Давиденка, найбільш передової на той час у Києві. У 1862 році Кульженко разом
з одним із родичів І. Давиденка бере підприємство в оренду, а з 1873 року
стає його одноосібним орендарем.
Наприкінці 1875 року С.Кульженко відкриває власний магазин на Хрещатику,
а 1880 року стає до ладу нова друкарня Кульженка на Новоєлизаветинській
вулиці (нині – вул. Пушкінська). Друкарню було обладнано п'ятьма великими
верстатами швидкого друку, які приводилися в дію паровими двигунами, а також
чотирма малими друкарськими пресами і трьома літографічними верстатами. 1887
року тут працювали 85 осіб, на початку XX століття – 220, а 1905 року – 300.
Для порівняння: на найбільшому київському підприємстві – заводі "Гретера
і Криванека" (нині "Більшовик") – було до тисячі робітників.
Поліграфічний комплекс Кульженка об'єднував власне друкарню, дві словолитні,
літографію, стереотипію, фототипію, гальванопластикову майстерню. Незабаром
він разом із І.Чоколовим, Г.Фронцкевичем і К.Мілевським стає біля витоків
створення школи для учнів друкарень.
Головним меценатом школи став відомий промисловець Микола Терещенко. На
північній околиці Києва Стефан Кульженко купив кілька дачних володінь і
збудував будинки для робітників своєї друкарні. Місцевість цю ще й сьогодні
називають дачами Кульженка.
Ілюстровані видання були найбільшою гордістю Кульженка. Найкращими і
найвідомішими є книга І. Александровського "Собор св. Владимира в
Киеве" (1898 р.) у вигляді давньоруського рукопису та не менш довершена
книга М. Захарченка "Киев теперь и прежде" (1888 р.), яка містить
докладний опис міста зі 105 ілюстраціями в тексті й окремими фотоілюстраціями
на вкладках.
Кульженко співпрацює з Київським товариством письменності та друкує
науково популярну літературу. У різний час виходять газети "Заря",
"Киевское слово", "Киевская газета". Помітним явищем не
тільки для України були журнали "Земледелие", "Инженер" та
"Известия Политехнического института".
Друкарня Кульженка була однією із шести найбільших друкарень Києва, які
впродовж кількох десятиліть виробляли разом 50% усієї друкарської продукції.
Завдяки ілюстрованим виданням, друкарня Кульженка складала конкуренцію кращим
видавництвам Москви, СанктПетербурга та Варшави.
За високе поліграфічне оформлення видання Кульженка не раз здобували
золоті й срібні медалі на Всеросійських промислових виставках. Загальна
кількість видань друкарні Кульженка – понад 1000 назв.
Помер Стефан Васильович Кульженко в Києві 16 листопада 1906 року.
|
 Петро Могила
10 січня - 420 років від дня народження Петра
Могили (1597 – 1647), українського релігійного діяча і просвітителя
|
Петро Могила – великий реформатор українського православ’я
Петро Могила – київський митрополит молдовського походження, який мав
титул «Екзарх Константинопольського трону».
Петро Симеонович
Могила народився у 1597 році у родині
молдовського боярина князівського роду. Його батько був володарем спочатку
Валахії, а потім Молдавії. Через певні несприятливі обставини його родина
втрачає свою владу та змушена переїхати до Польщі, де оселилась в родині
Ієремії Вишневецького, свого родича.
Петро Могила отримав православну освіту у Львівському братському училищі.
Віддавши себе духовній діяльності, він вдосконалював свої знання в кращих
університетах Європи.
Варто відзначити, що роки його життя припали на період боротьби римської
та константинопольської церкви за Україну. Свою перевагу він віддав
східно-православній церкві і в 1627 році його було обрано архімандритом в
Києво-Печерській Лаврі. Йому у володіння від митрополита Іова Борецького
дісталась величезна бібліотека, якою він став завідувати.
Петро Могила – засновник лаврської школи, вищого училища. В ньому
викладались вільні науки, грецька, слов’янська та латинська мови.
Завдяки своїй дипломатичній діяльності Петро Могила домігся від
польського короля визнання православної митрополії у місті Київ та існування
чотирьох легальних єпархій.
Займався реставрацією старовинних церков, зокрема церкви св. Володимира
Спаса і трьох Святителів. З 1635 року відкрив залишки Десятинної церкви та займався
її реставруванням.
Митрополит займався написанням книг, найбільш значними серед яких були –
«Євангеліє Учительноє», «Евхологион альбом- молитвослов». Підготував
латинською мові катехізис під назвою «Православне сповідання». «Сповідання» в
перекладі з грецької було розіслане для перевірки і схвалення східним
патріархам. Могилою були видані «Збори короткої науки про артикули віри
православних кафолических християн».
Докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська
друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі,
так і в суспільному житті загалом.
Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише
п’ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років.
3(19) березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено
й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври.
Цікаві факти про
Петра Могилу
Цікаво, що свого часу Петро мріяв
стати військовим і навіть брав участь у хотинській битві, але швидко
зрозумів, що кровопролиття йому не подобається.
За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт,
оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він
заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку.
На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори
Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін.
|
Сергій Корольов
12 січня - 110 років від дня
народження Сергія Павловича Корольова
(1907 – 1966), українського вченого, конструктора ракетно-космічних систем
|
Сергій Павлович Корольов — геній космонавтики
Радянський вчений, конструктор, головний організатор виробництва
ракетно-космічної техніки та ракетної зброї СРСР і основоположник практичної
космонавтики.
Народився 12 січня 1907 р (30 грудня 1906 р за старим стилем) в Житомирі
в сім’ї вчителя російської словесності.
У 1922 р вступив в одеську будпрофшколі, яку закінчив два роки по тому. У
1924 році вступив до Київського політехнічного інституту. У 1926 р перевівся
на вечірнє відділення МВТУ.
Ще на початку 20-х років Корольов спроектував свій перший планер. Після
закінчення МВТУ Корольов працює на підприємствах авіаційної промисловості. У
1930 р Корольов захищає дипломний проект легкомоторного літака. Науковим
керівником молодого конструктора був сам Туполев. Після захисту Корольов
отримує професію інженера-механіка.
Разом з послідовником Ціолковського Фрідріхом Артурович Цандером
організовує в 1931 р одну з перших в СРСР ракетних організацій — групу
вивчення реактивного руху. Керує будівництвом і польотними випробуваннями
дослідних ракет, розробляє проект ракетоплана — напівлітака-напівракети. У
1933 р призначається заступником начальника Реактивного Науково-дослідного
Інституту (РНДІ). Конструює досвідчені ракети, будує ракетоплан. Виступає з
доповідями на Всесоюзних конференціях з питань використання крилатих ракет
для вивчення стратосфери.
У 1938 р необгрунтовано репресований і засуджений на тривалий термін
ув’язнення. Спочатку відбуває його на Колимі.
У роки Великої Вітчизняної Війни працює в КБ особливого режиму.
Звільнений в 1944 р і на наступний рік відправлений в Німеччину, де в складі
Технічної комісії знайомиться з трофейною ракетною технікою.
З 1946 року і до кінця життя Корольов — Головний Конструктор балістичних
ракет дальньої дії, ракетно-космічних систем — ракет-носіїв «Супутник»,
«Схід» і її модифікацій, літальних апаратів-кораблів «Схід», автоматичних
міжпланетних станцій, спеціалізованих супутників Землі.
Під керівництвом Корольова в 1957
запущений перший у світі штучний супутник Землі, в 1961 р перший
пілотований космічний корабель «Восток», підготовлений проект місячної
транспортної системи Н-1. За його
ініціативою і під його керівництвом було здійснено запуск першого штучного
супутника Землі і першого космонавта планети Юрія Гагаріна.
Сергій Корольов був академіком АН, членом президії АН СРСР (1960-1966),
двічі Героєм Соціалістичної Праці, (1956, 1961), лауреатом Ленінської премії
(1957). Був нагороджений Золотою медаллю ім. К.Е. Ціолковського АН СРСР
(1958), 2 орденами Леніна, орденом «Знак Пошани» та медалями.
Помер Сергій Корольов 14 січня 1966 року (зупинилося серце після
хірургічної операції).
Особисте життя Корольов був одружений двічі. У серпні 1931 року він
одружився на своїй колишній однокласниці Ксенії Вінцентіні. У 1935 р у них
народилася донька Наталя, але шлюб виявився невдалим і в 1948 році вони
розлучилися. Друга дружина — Ніна Іванівна Котенкова (1949-1966).
Відео «Сергій
Корольов - українець, який відкрив людству шлях у космос»
|
Стефанія Кульчицька
13 січня - 105 років від дня народження Стефанії Василівни Кульчицької (1912 – 1989), українського майстра декоративної вишивки |
Майстриня
декоративно-ужиткового мистецтва. Заслужений. майстер народної творчості УРСР
(1987).
З ІСТОРІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ВИШИВКИ
Історія
української вишивки
Українська
вишивка. Традиції і сучасність
|
Іван Огієнко
    |
Український вчений, митрополит (від 1944), політичний,
громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, педагог, дійсний
член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (від 1922).
14 січня 1882 року став
особливим днем у селянській сім’ї Огієнків. В ній народилася шоста дитина, яку
вирішили назвати Іваном, як і тата. Жили скрутно, але по-справжньому важко
стало тоді, коли внаслідок нещасного випадку загинув батько. Івану на той час
ледь виповнилося два роки.
Закінчивши 1896 року
Брусилівську чотирирічку, Огієнко навчається у Київській
військово-фельдшерській школі. Іван був сином колишнього солдата, а отже, мав
право на безкоштовну освіту в цьому закладі. Тут він познайомився з Юхимом
Придворовим, у майбутньому – відомим російським поетом Дем’яном Бєдним.
Після закінчення фельдшерського
курсу, якийсь час працює у військовому шпиталі в Києві, допомагає лікарю
психічного відділення. За цей час самостійно опановує латину й грецьку,
знайомиться з академіком Перетцом. Ця зустріч змінить його майбутнє. Незабаром
він зможе розпочати власні наукові студії, житиме за рахунок підвищеної
міністерської стипендії, закінчить університет Святого Володимира, стане тут
приват-доцентом.
Добре розуміючи, які прогалини
були на той час у викладанні й поширені української мови, Іван Огієнко ще в
студентські роки розробляє серію підручників, посібників і таблиць. Книги
молодого перспективного науковця розходяться великими накладами, а 1918 року в
Києві виходить друком його "Українська культура".
Того ж року, за правління
Скоропадського, Огієнка призначають на посаду ректора новоствореного
Кам’янець-Подільського державного українського університету.
Встиг цей учений побувати й на
посаді міністра освіти (за Директорії у 1919 році), і міністра ісповідань
(віровизнань), і Головноуповноваженим уряду УНР в Кам’янці-Подільському після
евакуації уряду до Тарнова. Перебуваючи на посаді міністра віросповідань,
Огієнко визнав пріоритет української мови в церкві, заснував курси української
для священнослужителів, розпочав повний переклад Біблії на сучасну мову.
Життя покидало сім’ю вченого по
різних куточках світу. У листопаді 1921 року Огієнко з дружиною та трьома
маленькими дітьми мусив назавжди полишити Україну. В Кам’янці він кинув власну
величезну бібліотеку з архівом та десятками недописаних і неоприлюднених
рукописів. Іван Іванович намагатиметься врятувати її, проситиме про переїзд до
Києва, писатиме тогочасному секретарю Академії наук радянської України А.
Кримському, але відповідь так і не надійде.
Так, після перебування в
Тарнові, потім у Винниках та Львові, він вирішить перебратися до Варшави. Тут у
нього народжується ідея видати 30-томну "Бібліотеку українознавства",
яку він послідовно втілюватиме все своє життя.
У квітні 1937 року, після смерті дружини Домініки
Данилівни, Огієнко вирішує прийняти постриг. Сталося це 9 жовтня 1940 року в
Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. Так в українській культурі
з’явився другий (з часів Ярослава Мудрого) митрополит Іларіон.
Під час війни він покидає
Польщу, якийсь час живе й працює в Лозанні, Швейцарія, і врешті перебирається
за океан. З вересня 1947 року і до самої смерті Огієнко живе в Вінніпезі,
служить у церкві, стає "митрополитом Вінніпеґу і всієї Канади".
Справою усього свого життя
Іларіон вважав канонічний переклад Біблії на українську мову. 12 червня 1962
року його мрія стала реальністю. У Лондоні було видано повний фундаментальний
том (який включає і неканонічні книги) "Біблії або книг св. Письма старого
і Нового Заповіту" на 1529 сторінках. Він належить до найякісніший і
найцінніших перекладів у нашій історії.
Помер митрополит Іларіон 29 березня 1972 року. Похований
на православній частині цвинтаря Ґлен Іден біля Вінніпеґу.
За все своє життя Огієнко-Іларіон
написав більше півтори тисячі наукових і публіцистичних праць, доступ до
більшості з яких і сьогодні є обмеженим. Лише за перші десять років перебування
в Канаді у відновленому виданні "Нашої Культури" вийшло 29 його
праць. Серед них: "Історія української літературної мови",
"Українська церква за час Богдана Хмельницького",
"Іконоборство".
Огієнка цікавили питання
виникнення й розповсюдження друкарства на наших теренах ("Історія
українського друкарства", "Пам’ятки старослов’янської мови X–XI
віків").
Він розробляв власну концепцію
походження й розвитку української мови й культури ("Історія української
культури", "Нариси з історії української мови. Система українського
правопису", "Історія української літературної мови",
"Етимологічно-семантичний словник української мови"). Ще перебуваючи
у Львові, він видав "Український стилістичний словник".
Не можна оминути того факту, що саме Іван Огієнко є справжнім
автором уже народної пісні "Не питай, чого в мене заплакані очі",
"Десяти мовних заповідей свідомого громадянина", а також це саме з
його ініціативи було запроваджено святкування Дня соборності України 22 січня.
|
Українські письменники-ювіляри
|
|
Василь Кожелянко
1 січня - 60 років від дня народження Василя Дмитровича Кожелянка (1957 –
2008), українського письменника
 |
Василь Дмитрович Кожелянко – письменник Буковини
Народився 1
січня 1957 р в селі Кам'яна Сторожинецького району Чернівецької області.
Жив і працював у
рідному селі.
Закінчив
філологічний факультет Чернівецького університету.
Працював
журналістом у провідних чернівецьких та львівських виданнях. Був постійним
колумністом у газеті "Молодий буковинець".
Кожелянко —
автор 20 творів. Автор збірок поезій "Терновий іней" (1994, премія
"Гранослов`92"), "Білий і рудий" (1994),
"Семибарвний кінь" (1995), "Як вчив Кожелянко-цзи"
(2000), романів "Дефіляда у Москві" (1997, премія
"Сучасності"), "Конотоп" (1998), "Людинець пана
Бога" (1999), "ЛЖЕNostradamus" (1999), "Срібний
павук" та інших. Критики визначають напрям прози Кожелянка як
"альтернативну історію", "політичне фентезі".
Кожелянко
вважається засновником напряму "альтернативної історії" в
українській літературі.
Помер 22 серпня
2008 року.
Лауреат
літературного конкурсу «Гранослов»
  |
 Іван Костиря13 січня - 85 років від дня народження Івана Сергійовича Костирі (1932 – 2003), українського прозаїка |
Іван Костиря – письменник Донеччини
13 січня 1932 року на хуторі Федорівка Межевського району на
Дніпропетровщині в сім’ї сільського вчителя народився Іван Сергійович Костиря,
майбутній український письменник, літературна діяльність якого була тісно
пов’язана з краєзнавством, з оспівуванням рідної землі, місцями, де він
народився, виріс і жив.
Перші проби пера Івана Костирі відносяться до років навчання у Київському
медичному інституті. Після його закінчення з 1957 по 1965 рік Іван Сергійович
працював лікарем в Горловці Донецької області.
Літературний спадок Івана Костирі налічує біля 50
творів, 12 з яких він написав для дітей. Плідна праця донецького письменника
була нагороджена знаком «Шахтарська слава» ІІІ і ІІ ступені, літературними преміями ім. В.Короленко і ім.
В.Шутова, заохочувальною премією і дипломом Фонду пам’яті Олекси Тихого.
 |
 Євген Гуцало 14 січня - 80 років від дня народження Євгена Пилиповича Гуцала (1937 – 1995), українського прозаїка, поета    |
Український письменник, журналіст, поет і кіносценарист
Народився Євген Пилипович Гуцало 14 січня 1937 року в селі Старому
Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині
сільських учителів. Після блискучого закінчення середньої школи, на початку
50-х років, найкращий школяр села вирішив вступати до Київського університету
ім. Т.Шевченка на факультет журналістики, але не пройшов по конкурсу. Євген
Гуцало, через рік, вступив у Ніжині до педагогічного інституту ім. М.Гоголя. У
1959 закінчив філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту.
З 1961 року, Євген Гуцало почав
працювати в«Літературній Україні», потім у видавництві «Радянський письменник».
Працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині
В 1962 році вийшла друком перша
його повноцінна — збірка оповідань «Люди серед людей» Після поїздки до Франції
видає книги «Яблуко з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965)
«Олень Август» (1966), «Хустина шовку земного» (1966), «Запах кропу» (1969) та
інші твори. Як наслідок, плідний вінницький літератор Євген Гуцало ввійшов до
плеяди українських письменників-шістдесятників.
На початку 1970-х років виходять
друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні», дилогія «Сільські
вчителі» та «Шкільний хліб». Поважну частку творчого доробку письменника
становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско»
(1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні
Шевченківської премії.
У 1981 р. вийшла друком перша
поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з’являються книжки віршів «Час і
простір» (1983), «Живемо на юрі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989).
Так рівно через 20 років після
першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник до
лірики.
4 липня 1995 року, на 58 році
життя, не стало українського письменника-сподвижника Євгена Гуцала.
Євген Гуцало нагороди
Літературна премія імені Юрія Яновського (1982) — за збірники оповідань «Орлами
орано», «Що ми знаємо про любов», «Полювання з гончим псом» и «Оповідання з
Тернівки»;
Державна премія України ім. Т.Г.Шевченка (1985) — за дитячі збірки «Саййора»,
«Пролетіли коні» ;
Міжнародна премія фундації О. і Т. Антоновичів (1995) — за роман-трилогію «Позичений
чоловік»;
Премія ім. Івана Огієнка (1995) — за публіцистичну книжку
«Ментальність орди».
ЧИТАЙТЕ ТВОРИ ЄВГЕНА
ГУЦАЛА!!!
Крило синього вітру Гуцало Євген http://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4457
Євген Гуцало
|
 Анатолій Качан 16 січня - 75 років від дня народження Анатолія Леонтійовича Качана (1942), українського поета    |
Поет з Миколаївщини
Народився Анатолій Леонтійович
Качан у селі Гур'ївці, що лежить у пониззі Бугу, на Миколаївщині, у сім'ї
токаря місцевої МТС. Коли підріс, любив слухати батькові оповіді про те, як
колись, ще до війни, у їхній МТС на оцих ланах золотої пшениці знімали
славнозвісний кінофільм «Трактористи». Від батька взяв відчуття землі,
селянську мудрість і спостережливість. А від матері, чия пам'ять зберігала
безліч усіляких пісень, переказів, бувальщин, — доброту й любов до слова.
Після закінчення школи Анатолій
працював радіомонтером, а пізніше навчався в Одеському університеті на
філологічному факультеті.
Учителювати довелося в
незвичайному місті Вилкове, що за десять кілометрів від Чорного моря
«розсипалося» в гирлі Дунаю на острівцях, порізаних численними каналами й
протоками. Це місто називають ще українською Венецією: тут люди живуть прямо
«на воді», а за автобуси і трамваї їм правлять звичайнісінькі човни. І хоч
Анатолієві річкова стихія була знайома з дитинства, однак він довго не міг
звикнути до такого. Замість прогулятися вранішніми міськими вулицями молодий
учитель повинен був добиратися до школи різними протоками на старенькій
плоскодонці.
А потім письменник свою долю
пов'язав із славнозвісним Дніпром-Славутою, оселившись на його березі в Києві.
З дітьми А. Качан завжди
розмовляє серйозно, ніколи не «ламає» язика, не підлаштовується під малечу. У
зовнішній незворушності, небагатослівності, розважливості Анатолія Качана
ховається широта натури, глибина думок, мислення. Дуже люблять діти, коли Анатолій
Леонтійович приходить до них на розмову. Стільки всіляких скоромовок,
дражнилок, мирилок, забавлянок знає він, що годі з ним і змагатися!
До читанок, підручників з
української мови, книг для позакласного читання включено понад п'ятдесят поезій
Анатолія Качана. Він не тільки відомий поет, а й досвідчений журналіст,
сумлінний редактор, знавець літератури, заслужений працівник культури України,
Відмінник освіти України, лауреат премій імені Миколи Трублаїні та імені Лесі
Українки.
Анатолій Качан Поезія (зимові
віршики)
Анатолій Качан "Осінні
віршики"
Анатолий Качан
Миколаївська обласна бібліотека
для дітей ім. В. О. Лягіна
Україна читає дітям Анатолій
Качан
|
Павло Усенко
23 січня - 115 років від дня народження Павла Матвійовича Усенка (1902 – 1975), українського поета  |
Із зошитів життя Павла Усенка
Павло
Матвійович Усенко народився 23 січня 1902 р. у с. Заочіпському на
Дніпропетровщині в бідній селянській родині.
Закінчив вище
початкове училище, курси соцвиховання і курси шкільних інструкторів. Пізніше
вчився в Інституті червоної професури (Харків). Почав друкуватися 1922 р. у
газеті «Червоний юнак». Перша книга віршів «КСМ» вийшла 1925 р. У 1927 —1931
рр. редагував журнал «Молодняк». Член КПРС. Поезія П. Усенка відображала думи і
почуття радянської молоді; її називали поезією молодої будівничої пристрасті,
автора — співцем комсомольської юності.
Для лірики Усенка характерне поєднання народнопісенного начала із сучасною
образністю та динамічністю ритміки. Під час Великої Вітчизняної війни був
військовим кореспондентом газети «Комуніст» на Південному фронті.
Помер П. Усенко
4 серпня 1975 р.
Окремими
виданнями вийшли книги віршів і поем: «Поезії» (1932), «Лірика бою» (1934),
«Третя книжка» (1935), «Шість» (1940), «За Україну» (1941), «Клянись!» (1942),
«З вогнищ боротьби» (1943), «Сини» (1947), «Дорогами юності», «На зелених
берегах» (1951), «Листя і роздуми» (1956), «І сьогодні весна, як учора» (1957),
«Із зошитів життя» (1959), «Весен незвіяний цвіт» (1960), «Вибрані твори. В 2
—х т.» (1963), «Поезії» (1966).
  |
Письменники-ювіляри
світової літератури
|
|
 Джон Рональд Руел Толкін3 січня - 125 років від дня народження Джона Рональда Ройла (Руєла) Толкіна (Толкієна) (1892—1973), англійського казкаря, прозаїка    |
Джон Рональд Руел Толкін
– всесвітньо відомий письменник-фантаст. Він більше
відомий як автор творів «Хоббіт» і трилогії «Володар Кілець».
Ранні роки
Джон Рональд Руел Толкін народився 3 січня 1892 року в Блумфонтейні,
Південна Африка, в сім’ї Артура Толкіна і Мейбл Саффилд Толкін. Після смерті
Артура Толкіна від перитоніту, Мейбл перебралася з 4-річним Дж.Р.Р. (у той час
його називали Рональд) і його молодшим братом Хіларі в село під назвою
Сэйрхоул, при Бірмінгемі, Англія.
Мейбл Толкін померла в 1904 році і брати Толкины були відправлені жити в
інтернат до далекому родичу сім’ї та католицькому священику в Бирмингтон, який
взяв над ними опіку. Дж.Р.Р. отримав першокласну освіту в коледжі Ексетер, в
якому спеціалізувався на вивченні англо-саксонського і німецького мов і
класичної літератури. Він був зарахований лейтенантом в полк Ланкаширських
стрільців і брав участь у Першій світовій війні, в той же час намагаючись
продовжувати писати. Він пережив криваву битву на Соммі, яка принесла за собою
величезні втрати, і був звільнений від військової служби у зв’язку з хворобою.
У розпал військової служби у 1916 році він одружився з Едіт Бретт.
Кар’єра вченого і письменника
Продовжуючи свої дослідження лінгвістики, Толкін 1920 р. починає викладати
в університеті Лідса, а через кілька років стає професором Оксфордського
університету.
Там він заснував письменницьку групу з назвою Инклинги, в якій перебували
такі письменники, як К. С. Льюїн і Оуен Барфилд. Саме в Оксфорді, під час
перевірки студентських робіт, він раптово написав коротке речення про
«хоббіті».
Удостоєний нагород роман у стилі фентезі «Хоббіт» розповідає про Більбо
Беггінса – він низькорослий і ноги у нього покриті густим хутром – і його
пригоди. Роман був опублікований в 1937 році і його приписали до дитячої
літератури, хоча сам Толкін утверджал, що книга призначалася не для дітей.
Також він створив понад 100 ілюстрацій для супроводу оповідання.
Протягом багатьох років, під час роботи в наукових публікаціях, Толкін
створив твір, який вважається шедевром – серію книг «Володар Кілець», частково
натхненний древнеевропейскими міфами, але зі своїм власним набором карт, знань
і мов.
Толкін випустив першу частину книги «Братство кільця» в 1954 році; «Дві
Вежі» і «Повернення Короля» в 1955 році, на цьому закінчивши трилогію. Книги
стали для читачів багатої літературної знахідкою, населеної ельфами, гоблінами,
говорящими деревами і іншими всілякими фантастичними істотами, включаючи таких
персонажів, як чарівник Гендальф і гном Гімлі.
Хоча «Кільце» і піддалося своїй частці критики, багато рецензенти і течії
серед усього напливу читачів прийняли світ Толкіна, в результаті чого його
книги стали світовими бестселерами, а фанати почали створювати клуби Толкіна
для вивчення його вигаданого мови.
Толкін залишив посаду професора в 1959 році, опублікував есе, поетична
збірка «Дерево і Аркуш», і фантастичну казку «Коваль із Великого Вуттона». Його
дружина Едіт померла в 1971 році, а сам Толкін помер 2 вересня 1973 року у віці
81 року. У них залишилося четверо дітей.
Спадщина
«Хоббіт» і серія «Володар Кілець» зайняли місце серед найбільш популярних
книг, распродавшись по світу десятками мільйонів екземплярів. Трилогія «Кільця»
була екранізована режисером Пітером Джексоном і став неймовірно популярним,
удостоєних нагородами тріо-серією фільмів, головні ролі в яких грали такі
актори Іен Маккеллен, Елайджа Вуд, Кейт Бланшетт і Вігго Мортенсен та інші.
Джексон також керував екранізацією Хоббіта, що складається з трьох частин, в
головній ролі з Мартіном Фріменом, перша частина фільму вийшла в кінці 2012
року.
Син Толкіна, Крістофер, відредагував кілька робіт, які не були завершені
його батьком перед смертю, включаючи «Сильмариллион» і «Діти Гуріна», вони були
опубліковані посмертно. Малюнки до Хоббіту були опубліковані в 2012 році, на
святкуванні 75-річчя романа, представляючи оригінальні ілюстрації Толкіна до
його роботи.
Цитати
«Ви дійсно хочете знати, як я створював Середзем’я? — це моє здивування і
захоплення нашою планетою такий, який він є, особливо її живою природою».
«Діти – це не категорія. Вони такі ж люди, але на різних стадіях зрілості.
У всіх них є інтелігентність людини, яка навіть на самому його низькому рівні є
чудовою річчю, і весь світ відкритий перед ними».
«Гобіти – це ті, ким я хотів би бути, але ніколи не
був. Вони не вміють воювати і завжди збираються докупи, щоб прийти до домовленості». |
 Умберто Еко5 січня - 85 років від дня народження Умберто Еко (1932 – 2016), італійського письменника, філософа, лінгвіста, літературного критика.   |
Письменник і філософ
Умберто Еко
народився в невеликому місті недалеко від Туріну в 1932 році. 1954 року він
закінчив Туринський університет, де вивчав середньовічну філософію та
літературу.
Вперше письменник
здобув популярність після публікації в 1962 році книги “Opera Aperta”, однак
справжню славу Умберто Еко приніс роман “Ім’я троянди”, виданий в 1980 році. Ця
книга стала найвідомішою його літературною працею за яку письменник отримав
італійську премію “Стрега” і французьку премію “Медічі”, а екранізація роману в
1986 році режисером Жан-Жаком Анно була удостоєна премії “Сезар”. Головну роль
у фільмі зіграв Шон Коннері.
Сьомий та останній роман Умберто Еко -
"Нульовий номер" - був опублікований в січні 2015 року.
Сам Еко вважав письменницьку діяльність не найважливішою
частиною свого життя. "Я філософ. Я пишу романи тільки по вихідних",
– говорив він.
Еко у 1988 році
заснував департамент комунікацій в Університеті Сан-Марино. Він викладав теорію
культури і естетику в університетах Мілану, Туріна та Флоренції. Умберто Еко
був почесним доктором багатьох університетів. Він написав велику кількість есе
з філософії, мовознавства, семіотики, середньовічної естетики.
Помер у 2016 році.
Найвідоміші твори:
«Ім'я рози» (Історичний
роман, 1980),«Маятник Фуко» (Роман),
«Не сподівайтеся
позбутися книжок» (Науковий роман, 2015),
«Ноніта. Відкриття
Америки» (Художня новела, 2004),
«Празький цвинтар»
(Роман, 2010),
«Таємниче полум'я
цариці Лоани» та ін..
"Я філософ", — колись сказав Еко. — Пишу романи
тільки на вихідних".
Він також писав
твори для дітей і видав понад 20 публіцистичних книжок.
"Книги завжди
говорять про інші книги, і кожна історія розповідає, що вже було сказано",
— стверджував письменник.
  |
П'єр-Огюстен Карон де Бомарше
24 січня – 285 років від дня народження П'єра Огюстена Карона де Бомарше (1732 – 1799), французького драматурга    |
П'єр-Огюстен Карон де Бомарше (24 січня
1732, Париж - 18 травня 1799) - знаменитий французький драматург і публіцист.
Найбільший французький драматург другої
половини 18 ст. Народився 24 січня 1732 в Парижі, в родині багатого
годинникаря. Навчався сімейному ремеслу, проте за екстравагантні витівки батько
відсторонив його від справ. Cтав вчителем музики у дочок Людвіка XV, він
пізніше придбав посаду секретаря при монарху і завдяки придворним зв'язкам взяв
активну участь в різноманітних фінансових операціях, які принесли йому
величезний статок і одночасно втягнули в цілий ряд гучних судових процесів.
Кілька днів Бомарше довелося провести у в'язниці; щоб виправдатися, він видав
свої блискучі Мемуари (Mémoires, 1774), де в'їдливо висміяв судове свавілля.
Любов до театру
спонукала його написати дві драми - "Євгенія" (Eugénie, 1767) була
зустрінута доброзичливо, "Двох друзів" (Les Deux amis, 1770) очікував
нищівний провал. Гучний успіх "Севільського цирульника" (Le Barbier
de Séville, 1775) зробив Бомарше лідером національного театру. Поставлена в
"Театр Франсе" 23 лютого 1775 п'єса була іспанською за антуражем, але
абсолютно французькою по духу. Видатне значення вона набула не стільки завдяки
гумору і блискучим діалогам, скільки образу Фігаро - хитромудрого, невичерпного
на вигадки, проникливого слуги. На її основі написано лібрето опери Дж.Россіні
"Севільський цирульник" (1816).
Цей же персонаж
з'явиться в наступній п'єсі Бомарше "Одруження Фігаро" (Le Mariage de
Figaro, 1784), де феодальні привілеї піддалися настільки лютій атаці, що король
не дозволив показувати її публічно. З притаманною йому спритністю Бомарше
використовував цензурну заборону короля для того, щоб порушити ще більший
інтерес до п'єси. Коли вона була нарешті поставлена в "Театр
Франсе" 27 квітня 1784, троє людей загинули, задавлені в дверях натовпом.
Демократизм "Цирульника в Одруженні" наповнюється революційним
запалом. Фігаро вже не втілює образ вірного слуги, яким його вивів Мольєр, -
тепер це вільна людина, він змагається зі знатним господарем і ясно усвідомлює
своє місце в нових обставинах. З'явившись на сцені майже напередодні
Французької революції, Фігаро символізує торжество тенденцій, які визрівають
протягом десятиліть у творчості Вольтера, Руссо, Дідро та інших
"філософів". Хльосткі репліки Фігаро і виразні натяки здобули комедії
нев'янучу славу на театральних підмостках. На її основі було написано лібрето
опери Моцарта "Весілля Фігаро" (1786). Бомарше спробував
використовувати ті ж персонажі в третій раз, однак ваговита мелодрама
"Злочинна мати" (
Революція
внесла в біографію Бомарше черговий штрих: посланий революційним урядом до
Голландії, він виконав ряд доручень, але потім був кинутий до в'язниці.
Вийшовши на свободу, став агентом Комітету Громадського Порятунку і піддавався
переслідуванням як емігрант. Майно його конфіскували, сім'я була заарештована.
У 1796 йому дозволили повернутися у Францію. Помер Бомарше в Парижі 18 травня
1799.
|
Вірджинія Вулф
25 січня - 145 років від дня народження Вірджинії Вулф (1882 – 1941), англійської письменниці     |
Народилася
Вірджинія Вулф 25 січня 1882 року в Лондоні у сім’ї відомого літератора Леслі
Стівена — автора «Історії англійської думки у вісімнадцятому столітті» і
популярного «Словника національних біографій». У будинку Стівенів бували
письменники, науковці, знані у світі митці, тому дитинство і юність Вірджинії
промайнули в атмосфері широких культурних інтересів. Через хворобу вона
отримала домашнє виховання, а її улюбленим місцем занять була багатюща
бібліотека батька. Чимало значило для неї спілкування з братами Тобі й
Андріаном, які навчалися в Кембриджському університеті, а також із їхніми
студентськими друзями. Важливу роль відіграла у її житті і сестра Ванесса, яка
згодом стала відомою художницею. У 1904 р. діти Леслі Стівена залишили
батьківський дім, переселившись у район Блумсбері, поблизу Британського музею.
Їхній будинок на Гордон-сквер став центром «групи Блумсбері», що об’єднувала
молодих представників художньої і наукової інтелігенції. З нею були пов’язані
письменники Дж. Літтон-Стреч, Е. Форстер, мистецтвознавець Р. Фрай, журналіст
Л. Вулф — чоловік Вірджинії, художник К. Белл — чоловік Ванесси. Душею групи
була Вірджинія, яка приваблювала співрозмовників глибокими судженнями,
чарівністю та іронією. Основні ідеї, з приводу яких тривали бурхливі дискусії,
були запозичені з книги кембриджського професора Д. Мура «Принципи етики».
Стосувалися вони проблеми радості людського спілкування і сприйняття творів
мистецтва. Група заперечувала вікторіанські моральні обмеження та цінності,
підтримувала авангардистський рух.
Перші
публікації Вулф з’явились на початку ХХ ст., зокрема газета «Гардіан» у 1904 р.
надрукувала її рецензію. Дещо пізніше вона стала поетичним рецензентом газети
«Таймс літерарі саплмент», і співпрацювала з цим престижним виданням понад 30
років. Вулф написала сотні рецензій на літературні твори, оглядів, статей. До
кінця Першої світової війни зарекомендувала себе як цілком сформований теоретик
літератури. На неї відчутно вплинула творчість М. Пруста, російський класичний
роман, вона закликала оновити англійську літературу в есе, опублікованих у
періодиці, а в 1925 р. виданих у збірці «Звичайний читач».
У своїх романах
(«Кімната Джейкоба», 1922; «Місіс Делловей», 1925; «До маяка», 1927, та ін.) В.
Вулф прагнула відтворити пульс живої реальності, кардіограму свідомості людини
— припливи та відпливи хвиль життя. Вона часто виступала з лекціями перед
різними аудиторіями, зокрема й перед студентами Кембриджського університету.
Згодом вони були надруковані під заголовком «Своя кімната» (1929), стали
своєрідною біблією фемінізму, «іконою» руху за жіночі права.
Обґрунтувавши
естетичні принципи модернізму у своїх статтях, Вулф реалізувала їх у художній
творчості, зокрема романістиці.
Останні роки
життя Вулф припали на початок Другої світової війни. Багато сил забрали в неї
переживання інтенсивних бомбардувань Лондона: під час одного з нальотів було
зруйновано її дім. Трагічні події погіршили її здоров’я. Розпочалась важка
нервова депресія, яка завершилась самогубством 28 березня 1941 року.
|
27 січня - 185 років від дня народження Льюїса Керролла
(Чарльза Лютвіджа Доджсона) (1832 – 1898), англійського
письменника-казкаря, священика
|
|
Мистецький календар
|
|
Едуард Мане
23 січня - 185 років від дня народження Едуарда Мане (1832 – 1883), французького живописця    |
Видатний імпресіоніст
Едуард Мане (фр. Édouard Manet;
нар. 23 січня 1832 Париж — пом. 30 квітня 1883 Париж) — французький художник
імпресіоніст. Створював портрети, жанрові композиції, натюрморти. Залишив
цікаві зразки графіки в малюнках і офортах.
Народився в Парижі 23 січня 1832
року. Його мати була похресницею шведського принца Карла XIV Юхана, батько,
Огюст Мане, був французьким суддею. Але батькам Мане не була притаманна
фанаберія чи агресивна буржуазність, яку демонстрували паризькі багатії. У 1860
році син напише їх портрет, що став шедевром раннього періоду творчості. Майже
все життя прожив в Парижі, де в 1850-56 вчився в школі мистецтв пана Т. Кутюра
(T. Couture).
Вже в перших своїх творах
виступив проти офіційного мистецтва, так званого академізму, протиставляючи
йому зображення реальної дійсності, простих повсякденних явищ навколишнього
життя, зокрема паризького життя. В багатьох своїх творах був предтечею
імпресіонізму.
Полотна: «Кафе» (1877), Бар
«Фолі-Бержер» (Le Bar aux Folies-Bergère) (1881-82), низка портретів.
Найвідоміші картини: Лола з Валенсії, Сніданок на траві (1863), Олімпія (1863),
Флейтист (1866), Вокзал Сен Лазар.
Твори зберігаються в Луврі,
Музеї д'Орсе в Парижі, а також Інституті Курто у Лондоні.
Країни світу, де зберігають
твори Едуарда Мане
Австралія
Аргентина
Бразилія
Велика Британія
Данія
Німеччина
Норвегія
Португалія
Росія
США
Угорщина
Швейцарія
11984 Мане — астероїд, названий
на честь художника.
 
Лола з Валенсії. Музей д'Орсе,
Париж
|
Франц Петер Шуберт
31 січня - 220 років від дня народження Франца Петера Шуберта (1797 – 1828), австрійського композитора    |
Франц Петер Шуберт — австрійський композитор, основоположник
романтизму.
Шуберт народився в передмісті Відня, в багатодітній
родині. Ще в дитинстві у біографії Шуберта проявилося велике захоплення
музикою: він грав на скрипці, фортепіано з раннього віку. В 11 років він
вступив в придворну капелу, де став навчатися теорії, а також грі на інших
інструментах.
Перші твори Шуберта були написані в 1814 році.
Пісенна музика Шуберта була продовженням стилю
Людвіга ван Бетховена. Першу популярність композитор Шуберт відчув у 1816 році
після написання балади «Лісовий цар». Подальше творчість Шуберта ще більше
розкриває його мелодійний талант. Особливо відзначені пісні, симфонії Шуберта
зі збірок «Прекрасна мірошничка», «Зимовий шлях».
«Серенада» Шуберта із збірки «Лебедина пісня», а
також пісні «Притулок», «Біля моря» здобули світову популярність. Деякі твори,
наприклад, незакінчена симфонія Шуберта (сі мінор), велика симфонія та інші, є
продовженням музики Бетховена.
Великий композитор написав близько 600 пісень. Вальси
Шуберта складають велику частку серед 400 танців, написаних для гри на
фортепіано в 4 руки. Не дивлячись на це, майже всю біографію Франц Шуберт
відчував нестачу коштів.
Помер Шуберт 19 листопада 1828 року на 32 році життя
від тифу.
Був похований на Віденському кладовищі поряд з
могилою Бетховена.
Франс Петер Шуберт Серенада
14 Аве
Мария Франц Шуберт
Клавесин. на якому грав П. Шуберт
|
Блог Доманівської районної публічної бібліотеки Для тих, хто любить класику і цікавиться сучасною літературою, а також бібліоновини та інформування
середа, 11 січня 2017 р.
Підписатися на:
Дописи (Atom)