понеділок, 26 листопада 2018 р.

Літературний календар листопада_2018


ЛІТЕРАТУРНИЙ КАЛЕНДАР


25 листопада - 180 років від дня народження ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО (1838-1918), українського письменника
Сучасники високо цінували талант Івана Нечуя-Левицького. Панас Мирний порівнював його з великим музикою, що «на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає думку і серце», а Іван Фраико називав «всеобіймаючнм оком України»
Початок його літературної діяльності припав на ті роки, коли писати українською мовою було заборонено. Письменник згадував, що про його літературні спроби рідною мовою, підписані псевдонімом. У доробку письменника - романи, повісті, драматичні твори, оповідання та казки для дітей.
Народився Іван Семенович Левицький (Нечуй — літературний псевдонім) 25 листопада 1838 року у мальовничому містечку Стеблеві на Черкащині в родині священика. Перші ази науки хлопчина здобув у батьковій школі, яку той організував для сільських дітей. Коли Іванові минуло сім років, його відвезли на науку в Богуславське духовне училище. Після закінчення училища Іван Семенович продовжив навчання у семінарії, а потім — у Київській духовній академії. Але допитливому юнакові було мало знань, отриманих на заняттях. Він самостійно вивчав німецьку й французьку мови, знайомився з творчістю Марка Вовчка, Гоголя, Пушкіна, Сервантеса і, особливо, Шевченка, якого любив ще з дитинства.
Отримавши звання магістра богослов'я, Іван Семенович не захотів бути священиком, а вибрав шлях викладача російської словесності (української тоді не викладали). Двадцять п'ять років віддав Нечуй-Левицький педагогічній праці. Працював в Полтавській духовній семінарії (1865-1866), у гімназіях польських міст Каліша (1866) і Сєдлеця (1867-1873), у Кишинівській гімназії (1873-1885). Він мав неабиякий вплив на молодь, пояснював учням, серед яких було чимало українців, що минуле народу не слід забувати. Саме в цей період під прибраним  ім’ям  "Нечуй  І."  Іван Левицький  розпочав  літературну  діяльність:
друкує  перші  твори  у  львівському  журналі «Правда» («Дві  московки», «Рибалка  Панас  Круть», «Причепа»).  Кращі  здобутки  письменника припадають на 70—80-і роки XIX ст.: роман «Хмари», повісті «Микола Джеря», «Кайдашева  сім’я», «Бурлачка», «Старосвітські  батюшки  та матушки».
Помер  Іван Нечуй-Левицький  на 80-му  році  життя  у 1918 році  під  час революційної  руїни  в  будинку  для  перестарілих,  самотній,  у  голоді  й холоді. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.
 

*****

27 листопада - 155 років від дня народження ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ (1863-1942), української письменниці та громадської діячки
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. у м. Гура-Гумора в Південній Буковині (нині м. Гура-Гуморулуй у Румунії) в родині службовця. У 1873-1877 рр. О. Кобилянська вчилася в початковій чотирикласній німецькій школі. Не маючи можливості вчитися далі, подаль­шу освіту вона здобувала самотужки. З 1889 до 1891 р. О. Кобилянська жила в с. Димка. Пізніше вона разом з родиною переїхала на постійне життя до Чернівців, брала активну участь у жіночом;. русі, 1894 року виступила однією з організаторок Товариства руських жінок на Буковині. Важли­вою подією в житті О. Кобилянської було знайомство із Софією Окуневською, однією з найосвіченіших жінок тодішньої Галичини. Саме вона переконала письменницю писати українською мовою і познайомила її з українською письменницею Наталею Кобринською, яка пропагувала жіночий рух у Галичині.
Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. в Чернівцях.
Літературну діяльність О. Кобилянська почала в середині 1880-х рр. творами німецькою мо­вою. Перший художній твір українською мовою — повість «Людина», був надрукований 1895 р. у журналі «Зоря». Це була друга редакція написаного раніше німецькою мовою оповідання «Вона вийшла заміж». Пізніше з’явилися оповідання й повісті «Він і Вона» (1895 р.), «Царівна» (1896 р.), «Що я любив» (1896 р.), «Аристократка» (1898 р.), «Valse melancholique» (1898 р.) та інші, позна­чені впливами поетики символізму, філософії надлюдини Ф. Ніцше та ідей жіночої емансипації.
Одним з найпоетичніших творів О. Кобилянської вважається лірично-романтична повість «В неділю рано зілля копала...» (1909 р.), написана за мотивами відомої народної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Протягом 1915-1923 рр. О. Кобилянська пише низку новел на антивоєнні теми, серед яких можна виділити такі твори, як «Лісова мати», «Юда», «Назустріч долі», «Сниться» та ін. Увагою до психологічних таємниць людської душі позначені новели О. Кобилянської «Огрівай сонце...» (1927 р.), «Але Господь мовчить...» (1927р.). Помітним явищем в історії української прози став роман «Апостол черні» (1926 р.), у якому на широкому суспільно-історичному тлі О. Кобилянська порушила проблему інтелігенції та народу, із симпатією змалювавши образи представників духів­ництва.

 

************


29 листопада- 240 років від дня народження ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ'ЯНЕНКА (1778-1843), українського письменника, драматурга, засновника одного з перших українських театрів
Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. в слободі Основа поблизу Харкова в дворянській родині (від назви слободи й походить його псевдонім — Основ'яненко). Спочатку навчався вдома, а потім у Курязькій монастирській школі. У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана. У 1804 р. він став послушником монастиря, а наступного року повернувся на військову службу. У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром у народному ополченні. У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опублікував перші в Україні громадсько-літературні журнали "Харьковский Демокрит" і "Украинский вестник". Збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки. З 1827 р. почав писати прозу і драматургію.
Письменник помер 20 серпня 1843р., похований у Харкові.
Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко залишив по собі значну літературну спадщину, написану російською та українською мовами: це комедії "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик", "Шельменко — волостной писарь"; літературно-публіцистичні статті "Супліка до пана іздателя", "Лист до видавців "Русского вестника"; історико-художній нарис "Головатый"; фейлетон "Письма Фалалея Повинухина"; жартівливі вірші "Шпигачки"; романи "Панхалявский", "Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова", повісті "Ганнуся", "Панна сотниковна", "Конотопська відьма", "Маруся", оповідання "Салдацький патрет", "Купований розум", "Пархімове снідання", "Перекотиполе", "Малоросійська биль" та інші. Його спадщина нараховує близько 80 прозових і драматичних творів, щоправда не всі вони мають однакову художню вартість.
Квітка-Основ'яненко дуже багато зробив для наближення літератури до широких народних мас. Орієнтуючись на живомовну народну практику, спираючись на усну народну творчість і здобутки попередників, письменник виробив власний живописний, реалістичний у своїй основі стиль, збагатив українську літературну мову, а вплив його прози і драматургії позначився на творчості Тараса Шевченка, Марка Вовчка, пізніших українських прозаїків.

ОСНОВНІ ТВОРИ: "Маруся", "Сердешна Оксана", "Щира любов", "Козир-дівка", "Салдацький патрет", "Пархімове снідання", "Конотопська відьма", "Сватання на Гончарівці".

 



МАРІЇ БАШКІРЦЕВІЙ - 160

 

УКРАЇНКА, ЩО ПІДКОРИЛА ПАРИЖ
23 листопада виповнилось 160 років від дня народження Башкірцевої Марії (1858-1884), французької художниці українського походження, майстра жанрового живопису.

Вона стала однією з перших українок і першою жінкою-художницею, чиї картини потрапили до Лувру. Аби залишити свій слід в історії мистецтва, їй знадобилося всього 24 роки життя. Так, у Парижі, біля входу в Люксембурзький палац, стоїть  статуя «Безсмертя», на постаменті якої написані імена видатних людей, що їх замолоду скосила смерть. Серед них -  не французьке прізвище: «Башкирцева». "Кар’єра" її почалась у 1877 році, коли вона переїхала до Парижу. Тут Марія поступила до академії Жуліана, де і навчалася живопису. Працювала вона наполегливо і вже через рік отримала золоту медаль майстерні. Після цього художниця почала демонструвати свої картини на відомих французьких салонах. Викладачі дивувалися, що в такому юному віці їй вже вдалось стати професіоналом (на той час Марії було лише 19 років).

Народилась Марія у селі Гавронці, в Полтаві, у сім’ї землевласника і дочки полковника-аристократа. До речі мати її походила з українізованої татарської родини, досить давньої та шляхетної. Після розлучення батьків, почались мандри Україною, а згодом і Європою. Про Україну дівчина пам’ятала небагато. Поїхала вона звідси ще дитиною, гостювала лише раз. Але у щоденнику залишився запис: "За красою саду, парку, споруд Диканька може позмагатися з віллами Боргезе і Доріа в Римі... І це в Малоросії! Дуже шкода, що в світі навіть не підозрюють про існування цього місця".
Однією з причин переїзду до іншої країни стала хвороба майбутньої художниці. У 16-річному віці Марії поставили діагноз - туберкульоз. Дехто вважає, що саме тому вона так багато працювала. Адже стільки хочеться сказати та зробити, а часу так мало…
Померла дівчина у віці 26 років, похована у Парижі. Розповідають, що у її мавзолеї досі зберігаються кілька її полотен, мольберт і скульптура. Коли Марію ховали, вона була оточена білим кольором: одяг, труна, квіти, колісниця і коні – все сніжно-біле. Прощаючись із нею, Мопассан (з яким вона листувалася деякий час) сказав: "Це була єдина Троянда в моєму житті, чий шлях я всіяв би трояндами, знаючи, що він буде таким яскравим і таким коротким!"
     Між датами народження і смерті Марії — дивовижно бурхливе духовне життя людини різнобічних обдаровань. Вона цікавилася фізикою і хімією, літературою і лінгвістикою, знала кілька іноземних мов, читала в оригіналі Гомера, Плутарха, Тіта Лівія, була музикант­кою і співачкою. Їй пророкували блискучу кар’єру оперної співачки.
Посмертна слава засяяла навколо імені Марії Башкирцевої завдяки її талановитим картинам і щоденникові, який було перекладено в багатьох країнах Європи. Вона лишила понад сто п'ятдесят картин і скульптур. Переважна більшість їх зберігається у різних музеях Франції.
     Щоденник, який вела Марія від дванадцяти літ до останніх своїх днів,— то не тільки сповідь про сходження до мистецьких вершин, враження про зустрічі з багатьма визначними людьми (художниками Бастьєн-Лепажем, Робер-Флері, угорцем Мункачі, скульптором Сен-Марсо, поетом Франсуа Коппе та ін.).
Дивитись картини на https://www.wikiart.org/uk/bashkirtseva-mariya-kostyantinivna

 

пʼятниця, 2 листопада 2018 р.

Листопадовий чин _100 річчя


ДО 100 РІЧЧЯ УТВОРЕННЯ ЗУНР


ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Листопадовий Чин (Листопадовий Зрив) — українське національно–визвольне повстання, що відбулося в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 у Львові. У результаті було утворено Західно–Українську Народну Республіку.
16 жовтня 1918 року цісар Австро–Угорщини Карло Перший звернувся до своїх народів із маніфестом про перебудову імперії на федеративну державу. На цій основі Українська Національна Рада проголосила 19 жовтня українську територію в Австро–Угорщині Українською державою в складі австрійської федерації. Утім державний уряд не погодився передати владу в Галичині українцям. 18–19 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту й українських членів галицького та буковинського сеймів. До участі у нараді були запрошені по три представники від основних політичних партій Галичини і Буковини, вище греко–католицьке духовенство. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду, яка стала представницьким органом українського народу в Австро–Угорщині. Національна Рада проголосила Українську державу на всій українській етнографічній території Галичини, Буковини та Закарпаття і закликала національні меншини включити до Ради своїх представників. Президентом Української Національної Ради обрано Євгена Петрушевича.
Тим часом польські політичні діячі 28 жовтня 1918 створили у Кракові Польську ліквідаційну комісію, яка мала 1 листопада прибути до Львова і за допомогою військових частин захопити владу над українськими землями для Польської держави. Виходячи з цього, 30 жовтня УНРада поставила перед австрійським урядом вимогу передати їй всю повноту влади в Галичині. Однак намісник Галичини відмовився. Тоді на спільному засіданні членів УНРади і Військового комітету було вирішено взяти владу в місті збройним шляхом. Військовий комітет було перейменовано в Українську генеральну команду, яка мала керувати переворотом.
Штабом повстання став Народний дім у Львові. Повстання розпочалось о 4–й годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1500 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк. Над ратушею і намісництвом підняли синьо–жовтий прапор. 1 листопада о 7–й годині ранку сотник Дмитро Вітовський склав рапорт Костеві Левицькому про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади. Згодом було проголошено Західно–Українську Народну Республіку (її президентом став Євген Петрушевич) і розпочалася україно–польська війна.

Про події сторічної давності періоду української революції 1917-1921 років читайте в книгах:
 


Читайте громадянську лірику на сайті Клуб Поезії: http://www.poetryclub.com.ua/rubrpoem.php?lang=ua&rtype=1    
наприклад вірш Перший день падолисту(А. Сіренко) : http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339970