ЧОРНОБИЛЯ ДОВГИЙ СЛІД…

26 квітня весь світ схиляє голову в пам'ять жертвам Чорнобильської катастрофи. Аварія на Чорнобильській АЕС, полум'я її бурхливої пожежі висвітило кожного, хто там працював і хто там жив, хто був поруч з бідою у ту трагічну хвилину і хто нині з відстані літ несе у серці біль за страшну трагедію людства.

ЗНАЙОМТЕСЬ З КНИГАМИ

ПРО ЧОРНОБИЛЬСЬКУ КАТАСТРОФУ 1986 РОКУ

 Завгородній Ю.  Задовгий день "Ч". Зона поза часом [Текст] : роман / Ю. Завгородній. - Львів : Кальварія, 2012. - 176 с.

Відомий поет, перекладач, прозаїк та інженер (а після Чорнобильської катастрофи — головний інженер Управління будівництвом Чорнобильської атомної електростанції, ліквідатор наслідків аварії) Юрій Завгородній узявся за найважче — передати словами зростання непорозуміння між душевними друзями, з котрих (за рівних стартових умов) один знає, що скоро стане мертвим (і таки помирає), а другий не відає, чи сам надовго ще залишиться живим.

…Весна. Вирує святковий вечір у столиці України. Центральною вулицею блукає самотня людина, занурена в себе й наче відокремлена від святкової атмосфери. Поночі цей чоловік, на ім’я Северин, повертається додому. Там він не перестає згадувати загиблого товариша, читає його листи, намагаючись «якось порозумітися з потойбіччям...». Отакі головні декорації та сюжет цієї книжки.

Автор також майже не торкається теми глобального значення чорнобильської аварії й лише пунктирно прокреслює її екологічний зміст. Але якимось чином у книжці, яка цілком складається зі звернених до себе й померлого друга монологів головного героя, позбавлених хронологічної організованості, ремінісценцій та уривків ліричних віршів, — гуде неспинний фон Чорнобиля.

Ця книжка є роздумами над загальнолюдськими проблемами, візіями зболеної пам’яті, які не створюють цілісного епічного полотна, а намагаються змалювати давні події через окремі фраґменти доль двох людей, які з різних причин опинилися в «Зоні поза часом», що є тільки тлом подій одного задовгого дня.

Юрій Завгородній: «Минуло досить часу відтоді, не все можна згадати, як було щодня. Хто й коли хворів, кого й коли не стало... Крім того, я на той час не думав, що колись візьмуся за прозові твори, не вів щоденників, нотаток, а у творі документальному чи наближеному до реальних фактів не можна припускатися помилок в іменах, подіях, датах, навіть у таких дрібницях, коли хто кому й що саме сказав. А хіба ж можна згадати поіменно тисячі людей, які пройшли через Зону?

Я написав суто психологічний роман про болісне непорозуміння між побратимами через випадково зронене недоречне слово. Болюча, але життєво правдива бувальщина. Чорнобильські події в романі стали просто тлом для тої драми, проте в описах чорнобильських епізодів нема жодної вигадки — тільки те, що досі пам’ятається з побаченого на власні очі».

 Про автора:

Юрій Степанович Завгородній народився 14 липня 1940 року на Дніпропетровщині, але дитячі та шкільні роки минули в Росії, на землях давніх вольностей Господина Великого Новгорода. 1962 року закінчив Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут, але не склалося працювати в Україні, довелося виїхати за її межі більш як на двадцять років - будував електростанції в Латвії та Республіці Комі. В Латвії захопився перекладами з латвійських поетів, які час від часу з'являлися в Україні друком у часописах або в поетичних альманахах. У кожній поетичній книжці переклади представлено окремим розділом "З латвійського берега".

До Києва повернувся на ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи, яка надовго не відпускала від себе, постійно поповнюючи поетичну книжку "Зона поміж часом".

Перші вірші друкувалися ще в студентські роки, потім були тільки випадкові публікації, найчастіше у Латвії в перекладах на латвійську чи російську мови, а перша книжка поезій вийшла друком лише після повернення в Україну. Книжці передували численні публікації добірок у різних газетах та журналах. 1993 року став лауреатом премії імені Володимира Сосюри.

Основні збірки поезій та поетичних перекладів з латвійської, що вийшли у видавництві "Український письменник":

“Тече між пальцями пісок” (1993), “Поміж вчора і завтра” (1994), “Насіння в снігу” (переклад поезій латвійського поета Кнута Скуєнієкса) (1994), “На часі проща” (1995), “Прочинене в часі вічко” (1996).

З найперших віршів і, вірю, до останніх рядків, що покладу на папір чи закарбую в пам'яті "...це неосяжність споконвічної віри батьків у святій простоті щоранкових молитв...минають поволі віки і міняються лики богів - не міняється Слово в Молитві..."

Помер у 2012 році..

Яворівський В. Марія з полином наприкінці століття : роман / Володимир Яворівський ; [ред.: Ю. Буряк]. —КИЇВ : Укр. письм., 2011. — 238  с.

У романі В. Яворівського «Марія з полином наприкінці століття» трагедія чорнобильської катастрофи розкривається через долю родини Мировичів, батьківська оселя якої знаходилась у селі Городища, розташованого всього за двадцять километрів від атомної станції. Автор, нічого не приховуючи і називаючи речі своїми іменами, оприлюднює страшну правду про справжні наміри й шляхи імперії до дешевого збагачення, нехтування Москвою долями України й українців.

Роман написаний на основі кореспондентської роботи автора в тридцятикілометровій зоні під час аварії.

Володимир Олександрович Яворівський народився 11 жовтня 1942 року в селі Теклівка Крижопільського району на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Одеського держуніверситету. Працював у пресі. Автор багатьох книжок, оповідань і повістей, з-поміж яких "А яблука падають...", "Гроно стиглого винограду", "З висоти вересня", романів "Ланцюгова реакція", "Оглянься з осені", "Автопортрет з уяви", "А тепер − іди", художньо-документальної повісті "Вічні кортеліси" та ін.

Художні твори про Чорнобиль

Драч І. Чорнобильська мадонна / І. Драч // Анатомія близкавки / І. Драч. – Х., 2002.— С.304-334.

Поема про аварію на Чорнобильській АЕС.

Гуцало Є. Діти Чорнобиля / Є. Гуцало; Худож. оформ. Т. Семенової.— К.: Соняшник, 1995.— 104 с.: ілюстр.

Розповіді про трагічне життя дітей, які постраждали внаслідок катастрофи.

Луків М. [Добірка віршів про аварію на ЧАЕС] // Сади цвітуть під небесами / М. Луків. — К., 1998. — С.16-19.

Матвієнко В. Монолог у дорозі з Чорнобиля. Пекло / В. Матвієнко // Люблю я свою Україну / В. Матвієнко.— К., 1997.— С.20-23.

Вірші про Чорнобиль.

підготувала Л.М. Даниленко

.

Анатолію Малярову - 85

ЛІТЕРАТУРНИЙ КАЛЕНДАР МИКОЛАЇВЩИНИ

21 квітня 2018 року  - 85 років від дня народження А. А. Малярова, (р.н. 1933), миколаївського режисера, письменника, члена Національної спілки письменників України.

Маляров Анатолій Андрійович народився 21 квітня (за метрикою - 22 квітня, за паспортом - 9 березня) 1933 року в селищі імені Т. Г. Шевченка на Одещині. Перед війною сім’я переїхала до села Маринівки Доманівського району Миколаївської області. Після закінчення середньої школи навчався в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка – Карого, який закінчив у 1958 році.

Працював режисером на Київській та Дніпропетровській телестудіях, головним режисером Миколаївської студії телебачення, режисером і заступником художнього керівника Миколаївського російського художнього драматичного театру.

Першу п’єсу, «Співомовки», написав у 1958 р. і поставив на Київському телебаченні, вже через рік на Дніпропетровській телестудії пішла його одноактівка «Баркарола», на Миколаївській – «Підмайстер «Яношик». У 1989 - 1991 роках на сцені Миколаївського російського театру йшли драми «Росс непобедимый» та «Страсти по Иисусу», на сценах Запорізького та Миколаївського театрів драми та музичної комедії – водевіль «Кримінальний масаж» (1994).

 Друкується в журналах «Київ», «Новый горожанин», «Новый век», «Николаев», «Соборна вулиця», газетах «Культура і життя», «Рідне Прибужжя», «Вечерний Николаев» та ін. Автор численних повістей, п’єс, телесценаріїв, оповідань і нарисів. Пише російською та українською мовами. Автор книжок «Зеленые и серые дороги» (1978), «Стояло лето» (1982), «Самотня баржа у лимані» (1985), «Уроки впрок» (1986), «Воспоминание о Кондрате» (1988), «Росс непобедимый» (1989), «Страсти по Иисусу» (1991), «Криминальный массаж» (1994), «Записки по живому» (2002), «Love – love» (2006), «Трость с зарубками», «Время шизо…» (2007).

У 2005-2006 рр. видавництво „Зелений пес” у Роман-газеті опублікувало роман Малярова „Кар’єра”. 2006-го року миколаївське видавництво „Іліон” видало книгу „Lav-Lav”. 2007-го року від „Іліону” побачили світ дві його книги: роман „Кар’єра” і збірку повістей „Час шизо”, в 2008 році вийшла ювілейна (15-а) книжка „Завіт Епікура”, в якій зібрані найкращі повісті останніх років.

   

  

 

 Лауреат всеукраїнських літературних конкурсів (1983, 1993, 2007). Член Національної спілки письменників України (1983).

У Доманівській центральній районній бібліотеці  до 85-річчя письменника-драматурга підготовлено літературний портрет "На хвилях творчості Анатолія Малярова"

Булаховський Л.А. - видатний мовознавець, педагог

14 квітня виповнилося 130 років від дня народження Булаховського Леоніда Арсенійовича (14.04.1888—04.04.1961) — українського мовознавця, педагога, громадського діяча, директора Інституту мовознавства АН УРСР.

З 1944 р. і до останніх днів життя Л. Булаховський очолював Інститут мовознавства ім. О. Потебні АН України, завідував кафедрою слов’янської філології Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Тривалий час був членом президії, заступником голови відділу суспільних наук АН України і головою експертної комісії з питань мовознавства Міністерства вищої освіти України, віце-президентом секції суспільних наук Українського товариства дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами.

Мовознавству і викладацькій роботі Л. Булаховський присвятив понад 50 років життя. Ним написано близько 400 наукових праць з питань мовознавства, мовознавчої славістики, загального мовознавства, методики викладання мов. Він співавтор підручника «Українська мова», посібників «Курс української мови для вчителів», «Загальний курс української мови», «Курс сучасної української літературної мови» у двох томах, а також автор наукових досліджень з окремих питань української, російської та інших слов’янських мов, переважно польської, чеської, болгарської.

Ювіляри квітня - С. Олійник, О. Гончар

ЛІТЕРАТУРЕІ ЮВІЛЕЇ КВІТНЯ

3 квітня виповнилося 110 років від дня народження Олійника С. І. (1908-1982), українського поета, гумориста і сатирика

Степан Олійник - поет-гуморист, сатирик майже чотири десятиліття віддав праці в літературі і понад п’ять десятиріч – журналістиці

Викривав міщанство, ницість, хабарництво, сутяжництво, тобто все те, що не прикрашає людину. Боровся за ствердження добра і правди, чесності й благородства. Без його творчості неможливо уявити українську сатиру і гумор. Старшому поколінню пам’ятаються його фейлетони в журналі «Перець»

Народився Степан Олійник 3 квітня 1908 року в селі Пасисели на Одещині в багатодітній хліборобській сім’ї. В імперіалістичну, тобто Першу світову війну батька мобілізували на фронт. Степан був найстарший, отож доводилося і по господарству поратися, і в полі орати, сіяти, косити, й молотити. Наука хлопцеві давалася легко. Уже в першому класі написав лист до батька, який перебував у австрійському полоні. Після закінчення чотирирічки тато кіньми повіз Стьопу до Одеси, в школу імені Лесі Українки. "Виводили в люди" хлопця гуртом. Коли в 1930-му батько потрапив під "розкулачку", юнак уже був студентом. Ясна річ, сина "ворога народу" з вузу виключили, і він влаштувався на роботу рульовим на кораблі, а коли через рік відновився в педінституті, то заарештували вже самого. Перебування в казематі не минулося безслідно: від нервового стресу захворів на епілепсію. Відпустила недуга лише після війни.

У 1934 році закінчив педінститут. Працював кореспондентом газети "Чорноморська комуна", обійшов багато районів Одеської області. Зрідка друкував поезії в газетах. Ще в студентські роки, коли заарештували Степана Івановича, одним із свідчень "буржуазного націоналізму" стала українська сорочка. Донощик повідомляв, буцімто Олійник вербував у молодіжне підпілля лише тих, хто одягав вишиванки. Справді, свого часу поклялися вони з Володимиром Івановичем носити українські сорочки. Незалежно від моди. Як талісман. І на столі слідчого вона лежала поруч із конспектами та віршами. У першій своїй битві в 1941-му в Голосіївському лісі він теж був у ній. Командир парашутно-десантної бригади Олександр Родимцев неабияк здивувався, коли перед ним постав "вояк" із посвідченням газети "Червона Армія" не в гімнастерці, а в розірваній, вкритій пилюкою... українській сорочці. "Білобілетник" Олійник дістав тоді у подарунок трофейний пістолет.

Розповідали, що коли Степан Іванович лікувався в знаменитій одеській клініці Філатова, то теж не розлучався з вишиванкою. Його талісман приніс невимовну радість: після операції на очах, виконаної талановитим хірургом почав бачити. Війна знову наздогнала письменника під Сталінградом. Після евакуації пішов працювати в "Сталінградську правду". Коли ж ворог наблизився до міста, газета стала прифронтовою, а Олійник – прифронтовим кореспондентом. Створив образ веселого солдата, українського Тьоркіна.

А друкуватися почав ще з 1926 року. Опублікував понад сто поетичних фейлетонів. Написав лібрето комічної опери «В степах України».

Для його віршів характерні актуальність тематики, сатирична гострота, політична цілеспрямованість, соковитий український гумор. Вони часто друкувалися в газеті «Правда» та інших центральних виданнях; перекладені багатьма іноземними мовами. За мотивами його сатиричного фейлетону «Пес Барбос», надрукованому в газеті «Правда» 1960 року, режисер Леонід Гайдай зняв свій відомий короткометражний фільм «Пес Барбос і незвичайний крос».

Помер 11 січня 1982 року в Києві, похований на Байковому кладовищі

Земляки письменника-гумориста щороку ось уже більше двадцяти років проводять на Одещині Олійниківські дні та Олійниківські читання. Заснували Всеукраїнську літературну премію імені Степана Олійника, Благодійний фонд. У селі Левадівці за кошти краян встановили пам’ятник односельцеві. Вийшли збірка вибраних творів та книга спогадів. Отже, збуджується дещо пригаслий інтерес до творчості Степана Івановича Олійника.

 

3 квітня 2018 року - 100 років від дня народження Гончара О. Т. (1918-1995), українського письменника

Олесь (Олександр) Гончар - великий український письменник, який став класиком світової літератури

Народився 3 квітня 1918р. в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська. Ще змалку залишився без матері, виховувався бабусею по її лінії на Полтавщині, носив і її прізвище. Закінчив семирічку у сусідньому селі, Харківський технікум журналістики. З 1937р. активно починає друкуватися у періодиці. У 1938р. вступає до Харківського університету, з якого у 1941 р. добровольцем пішов на фронт, рік провів у полоні, з якого втік, потім з 1943 по 1945 чесно, як сержант мінометної батареї, воював на передовій, зокрема приймав участь у битві за Київ на річці Рось, удостоєний двох бойових орденів і трьох медалей «За відвагу». 

Після закінчення війни повертається до навчання у Дніпропетровському університеті. Вступає до аспірантури при Інституті літератури ім. Шевченка АН УРСР. У 1963р. за роман «Тронка» присуджено Ленінську премію. Виступав, як літературознавець, історик мистецтва, критик. Став академіком АН України (1978), Героєм Соціалістичної праці (1978), лауреатом 2-х Сталінських (1948 і 1949) і Державної премій СРСР (1982), керував довгі роки (1959-1971) Спілкою письменників України. Відроджував українську культуру, мову та націю. Була і заборона на 20 років публікації його роману «Собор», різка реакція Союзу письменників СРСР на відмову Гончара у 1966 році брати участь в засудженні книги Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». З кінця 80-х рр. Олесь Гончар - активний учасник Народного Руху України і активний борець за незалежність України, якому у 2005 р. посмертно було присвоєно звання Герой України.

Люди, які знали Олеся Терентійовича ближче, називають його зодчим душі людської, що все своє життя присвятив відродженню української душі. Недарма в своєму щоденнику письменник дякував Всевишньому за те, що дав йому право народитися українцем.

Помер 16 липня 1995р. в Києві.  

Творчість: повісті «Стокозове поле», «Земля гуде», «Микита Братусь», повість новела «За мить щастя», збірки «Новели», «Фронтові поезії», роман у новелах «Тронка», романи «Людина і зброя», «Прапороносці» (книга 1. «Альпи» (1946), книга 2. «Голубий Дунай» (1947), книга 3. «Злата Прага» (1948)), «Собор» та інші. Історико-революційна дилогія Гончара «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957), присвячена подіям громадянської війни на Півдні України.

Джерела:

Поет-гуморист Степан Олійник. - режим доступу: http://osvita.ua/vnz/reports/ukr_lit/14333/

Олесь (Олександр) Терентійович. - http://heroes.profi-forex.org/ua/gonchar-oles-oleksandr-terentijov