Стежина до Шевченка

СТЕЖИНА ДО ШЕВЧЕНКА

22 травня 1861 року відбулось перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі поблизу Канева

 Як помру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий...

Тарасова (Чернеча) гора в Каневі вважається однією зі святинь українського народу, адже саме тут похований поет й художник Тарас Шевченко. З XI ст. в Каневі був заснований печерний монастир, звідси й назва Чернеча гора. Якось Тарас Шевченко, гуляючи цими місцями, хотів придбати тут ділянку, спорудити будинок та ці плани не здійснились. Поета відправили у заслання.

Помер 47-річний український поет у Санкт-Петербурзі, там його (на Смоленському кладовищі) спочатку і поховали. Але і друзі Тараса Григоровича, і численні шанувальники його творчості знали про палке бажання поета бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще в 1845 році, на рідній землі – «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій...».

Після того, як п’ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу в квітні того ж року, було перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева. Перевезення домовини Шевченка тривало протягом 14 діб. Шлях проходив через Глухів, Батурин, Ніжин і до Києва. Труну спочатку привезли до Києва, де з небіжчиком могли попрощатися усі охочі (особливо багато було тоді молоді). З Києва 8 (20 травня) 1861 року останки Кобзаря на пароплаві «Кременчук» перевезли до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

Церемонія перепоховання великого Кобзаря перетворилася на справжнє, хоч і сумне, свято. Після церковної панахиди протоієрей виступив із прощальним словом, назвавши спочилого не тільки братом во Христі, але й справжнім і щирим батьком всього українського люду, а також першим, хто заступився за рідне слово українського народу. Потім труну винесли з церкви, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд. «І повезли, як слід, діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», - згадував сучасник. Везли хлопці і чоловіки, а потім навіть і дівчата – декілька верст. Дорогу, якою рухалася траурна процесія, устелили зеленим віттям, і вона була схожа на зелений килим. Попереду несли Кобзарів портрет, аби весь стрічний люд бачив того, про кого лише чув.

Над домовиною Шевченка на місці поховання змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі й обклали камінням так, щоб надати могилі вигляду степової могили. Згодом на могилі встановили дубовий хрест. Такою могила була до 80-х років ХІХ століття. На народні пожертви 1884 року на могилі Шевченка встановлено чавунний хрест, впорядковано земляний насип, могилу обкладено дерном, недалеко збудовано хату для доглядача. У 1889 році влаштовано перший музей Шевченка. У 1925 році на місці поховання Тараса Григоровича було утворено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т.Г. Шевченка», а величний бронзовий монумент поетові споруджено у 1939 році. Народ здавна називає Чернечу гору Тарасовою.

Поезією «Як умру, то поховайте...» завершується плідна Шевченкова осінь 1845 р. Вірш написано на Різдво 25 грудня 1845 р. Т.Г.Шевченко не знав тоді, що ця його поезія стане найпопулярнішою і найріднішою піснею, народним гімном, бойовим закликом до боротьби не тільки на його батьківщині, але й далеко за її межами. Не думав тоді автор "Кобзаря" ні про славу, ні про почесті, ні про можливу кару за свої сміливі думки. Він тільки хотів, може, в останній раз сказати народові про те, що думав, що почував. То був його заповіт. У змісті твору виявилася світоглядна й творча зрілість поета. Тут Шевченко використав відомий з тривалої літературної традиції (Горацій, Й.-В. Ґете, П.-Ж. Беранже, Г. Р. Державін, О. С. Пушкін) жанр «пам’ятника» — поетичного заповіту й створив поезію нового, власне шевченківського жанру — заповіт-гімн.

З кінця 60-х років розпочалися спроби покласти твір на музику. У 1868 р. у Львові до шевченківських свят написали свої варіанти музики до твору М. Лисенко та М. Вербицький. Всенародної популярності набула мелодія, написана на початку 70-х років полтавським аматором музики й хорового співу Г. П. Гладким, — саме на цю мелодію «Заповіт» співається під час урочистостей як неофіційний, але всенародний гімн. Гармонізували цю мелодію для різного складу хорів композитори К. Стеценко, О. Кошиць, Л. Ревуцький, А. Спендіаров, Я. Степовий та ін. — було створено понад двадцять гармонізацій; на цей текст написано й твори великих музичних форм — кантати С. Людкевича, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, симфонічну поему Р. Глієра тощо (Цалай-Якименко О. С. «Заповіт» Т. Г. Шевченка — народна революційна пісня // Народна творчість та етнографія. — 1963. — № 1. — С. 3 — 11).

Вірш перекладено багатьма мовами світу («Тарас Шевченко: „Заповіт“ мовами народів світу» / Упор. Б. Хоменко. — К., 1989).

Запрошуємо до Шевченкової полиці:

Шевченко Т. Г. Думи мої, думи мої [Текст]  / Тарас Шевченко; переклад Д. Методієва; худ. – оформ.: О. Карпушкін, А. Ямроз. – Одеса: Маяк, 2008. – 383 с.: портр. – (парал.укр. та болгарською мовами).

"Думи мої, думи мої "— книга-білінгва, у якій вибрані твори Т. Г. Шевченка сусідять з їх перекладами болгарською мовою. Видання адресоване читачам-болгарам, педагогам навчальних закладів, учням і студентам, котрі вдосконалюють знання болгарської мови.

Шевченко Т. Вибране [Текст]: Для серед. та ст. шк. віку . — К.: Школа, 2004. — 448 с.: іл. — (Шк. хрестоматія).

    До хрестоматії увійшли поезії і поеми Тараса Шевченка, які вивчаються за шкільною програмою, автобіографія поета українською мовою, навчально-методичні матеріали на допомогу вчителеві та учню: коментарі та примітки, уривки зі спогадів про письменника, творчість Кобзаря в оцінці літературної критики, теми творів, рефератів, усних доповідей.

   

Шевченко, Т. Г. Три літа: Вибране [Текст]: Поезії. Драми. Повісті. Листування / Худ. О Андрощук. — К.: Кн. Вид. центр «Посредник» Ltd., 1994. — 413 с.: іл. — (Б-ка ліцеїста) .

Ця книжка — спроба представити творчість Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861) періоду «трьох літ»: з 1843 по 1847 р.

До видання ввійшли поетичні та драматичні твори, епістолярна спадщина, фольклорні записи, зроблені під час подорожей по Україні, прозові твори, написані на засланні.

Шевченко, Т. Г. Три літа [Текст] : Поезії / Упоряд., передм. та приміт. В. Є. Шубравського; Худож. оформл. В. І. Юрчишина. — К.: Веселка, 1987. — 191 с.: іл.

Вірші та поеми, в яких гнівно засуджується феодально-кріпосницький лад, звучать мотиви всенародної боротьби за волю.

Шевченко, Т. Усі твори в одному томі [Текст] / Керівн. проекту В. Бусел. — К.: Ірпінь: Перун, 2007. — 824c – (Поет. Поличка «Перуна»).

Вперше в історії української літератури в одному томі вміщено всю літературну спадщину великого українського поета Тараса Шевченка, автора творів, які принесли митцеві неперебутню любов українського народу та обезсмертили його ім’я.

Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів. У 12 т. [Текст] / Т. Г. Шевченко. – К.: Наукова думка, 2003.

Повне зібрання творів у дванадцяти томах доповнене і розширене новими творами, текстами новознайдених автографів чи факсимільних копій з них (фрагменти невиданої збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий»: «Перебендя», «Іван Підкова», «До Основ’яненка», «Марії Олександровні Маркович», нові редакції поем «Тарасова ніч» та «Гамалія»; «Садок вишневий коло хати…», «Лічу в неволі дні і ночі…», «Осія. Глава ХІV», виправлення Шевченка у примірнику «Кобзаря» 1860 року, що належав Г. М. Честахівському) та списків, частина з яких («Кавказ», «Думи мої, думи мої…») має виправлення

Шевченкова Криниця: Збірник афоризмів із творів Тараса Шевченка [Текст] / Вступ. сл. Л. І. Андрієвського; Упорядн. В. Дорошенко, Т. В. Майданович. — К.: Криниця, 2003. — 288 с.: портр. (Скарби Тарасової Гори).

«Шевченкова Криниця» — це збірник найвідоміших, особливо яскравих і змістовних висловів (афоризмів) і ширших уривків із поетичних творів Тараса Шевченка та його прозової спадщини: повістей, драматичних творів, листів, щоденника тощо.

Ця книга має велике теоретичне і практичне значення для всіх шанувальників української літератури, які зможуть більш ефективно використати творчі надбання Т. Г. Шевченка в навчанні та в повсякденній діяльності.

Тарахан-Береза З. П. Заворожи мені, волхве : Тарас Шевченко і Михайло Щепкін [Текст]: 200-літньому ювілею Тараса Шевченка та 225-літтю Михайла Щепкіна / З. П. Тарахан-Береза. – К. : Мистецтво, 2012. – 352 с. : іл.

Видання присвячене 200-літньому ювілею Т.Г.Шевченка та 225-річчю з дня народження М.С. Щепкіна, збагачує шевченкознавство цікавим аспектом. З. П. Тарахан-Береза, спираючись на науково-історичні документи, здійснила оригінальне дослідження щодо живописного твору Т.Г.Шевченка «Портрет Михайла Щепкіна». Ця картина, а також портрет юного Шевченка, інші документальні раритети публікуються в Україні вперше. Видання доповнене малярською спадщиною Т.Г.Шевченка.

Розраховано на спеціалістів і широке коло читачів.

Франко І. Шевченкознавчі студії / упоряд. М. Гнатюк. – Львів : Світ, 2005. – 472 с.

У книзі вперше в Україні зібрано шевченкознавчі студії Івана Франка, які друкувалися від 80-х років XIX ст. до перших десятиліть XX ст. в українських, польських, німецьких та ін. виданнях. Згруповані в одному виданні шевченкознавчі праці І. Франка відображають еволюцію його поглядів, а також дають змогу глибше осягнути ідейно-тематичні та образно-стильові особливості поезії Т. Шевченка, історичне значення художнього досвіду великого поета в українській і світовій літературі.

Більшість із цих праць увійшла до 50-томного видання творів І. Франка, проте, подані з купюрами та заідеологізованими коментарями, вони потребують сьогодні нового прочитання.

Для викладачів та студентів вищих навчальних закладів, науковців.

Симоненко Р. Г., Берестенко В. А. Тарас Шевченко та його доба [Текст]  : документально-хрестоматійне висвітлення життя і діяльності видатного сина України та найближчих у часі спадкоємців і продовжувачів його справи І. Я. Франка, Лесі Українки, М. П. Драгоманова : у 3-х т. / Р. Г. Симоненко, В. А. Берестенко ; художник-оформлювач О. М. Іванова. – Х. : Фоліо, 2013. – 495 с. : іл. – (укр. та рос. мовами)

У тритомнику «Тарас Шевченко та його доба» висвітлюється життя і діяльність видатного сина України, великого Кобзаря. Тут зібрані ретельно перевірені документи, що збереглися, автентичні спогади сучасників – друзів і соратників Шевченка, які близько знали поета, а також наукові дослідження, що базуються на об'єктивному відборі фактів, ґрунтовному й неупередженому їх викладенні.

Перший том розповідає про становлення й розвиток шевченкознавства, про дослідження творчої спадщини великого митця – поета, художника, революціонера, а також про його злиденні роки дитинства і юності, аж до визволення з кріпацтва і вступу до Петербурзької академії художеств.

Другий том присвячений найбурхливішому періоду в житті Т. Г. Шевченка: навчанню у Петербурзькій академії художеств, знайомству і спілкуванню з видатними діячами культури того часу: В. Журавським, К. Брюлловим, Ф. Глінкою, Г.Квіткою-Основ'яненком та іншими, участі у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешту і засланню.

До третього тому увійшли матеріали, що стосуються останнього періоду життя і творчості Т. Г. Шевченка – від повернення із заслання і до самої його смерті у 1861 році. Також у цьому томі висвітлюються історичні погляди поета та його вплив на розвиток української та світової літератури і на творчість таких видатних митців, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Драгоманов, що стали спадкоємцями традицій Кобзаря.

    

Національний музей Тараса Шевченка : [альбом] / упоряд. : Т. Андрущенко, С. Гальченко. — К. : Мистецтво, 2002. — 224 с. : іл.

Альбом представляє значну частину мистецької колекції творів Тараса Шевченка, рукописи його поезій, прижиттєві видання, меморіальні речі, що зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка. Це неоціненна спадщина генія, постать і творчість якого сфокусувала в собі буття українського народу на всі часи. Репродукції художніх творів супроводжуються науковими коментарями.

 Підготувала: Л. Даниленко

Віталій Дмитрович Рогожа - автор історичної трилогії «Запороги»

Віталій Дмитрович Рогожа -  поет, прозаїк, драматург, лауреат Президентської премії «Українська книжка року» - 2015, автор історичної трилогії «Запороги».

Чи не найбільшою популярністю в сучасних українських прозаїків користується жанр історичного роману.

Віталій Дмитрович Рогожа відомий як автор філософських та історіософських праць, поет та прозаїк. Його трилогія «Запороги» включає романи «Петро Сагайдачний», «Богдан Хмельницький», «Іван Мазепа».

Роман-трилогія задуманий і написаний як переконливе свідчення багатовікової історії народу, сповненої трагічних кривавих змагань за свою незалежність. Героями романів виведені найбільш яскраві історичні постаті Української держави — Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький та Іван Мазепа. Автор на базі масиву історичних першоджерел показує їх істинні трагічні образи, які протягом понад трьохсот років історики, а скоріш політики, сусідніх держав викривили до невпізнання.

Запорогами сучасники називали запорозьких козаків, котрі проживали на островах або березі Дніпра за порогами, які перегороджували ріку Дніпро від правого берега до лівого. Мешкали козаки в побудованих ними фортецях-кошах, на відміну від реєстрових козаків, що входили до складу війська Речі Посполитої й жили у королівських поселеннях.

Роман «Петро Сагайдачний» відкриває трилогію «Запороги», у якій автор Віталій Рогожа описує життя запорізьких козаків, що проживали у кошах, протиставляючи їх козакам реєстровим, мешканцям міст. У першій частині трилогії описуються події на теренах України з моменту обрання царем Московії Михайла Романова: війни з Московією та Кримським ханством, походи на Османську імперію.

У романі змальовані події, які відбувалися в XVII столітті на теренах Східної Європи і Туреччини. В основі подій боротьба народу України-Руси за свою державність під проводом легендарного українського гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Роман розпочинається народним віче в Москві на красній площі, де у 1613 році Московським царем обрали Михайла Романова, а на рік пізніше Петра Сагайдачного вибрали гетьманом Війська Запорозького. Описуються події війни з Московією та Кримським ханством, походи на Османську імперію.  Завершується роман Хотинською битвою, під час якої Петро Сагайдачний отримав тяжке вогнепальне поранення руки, яке виявилось смертельним.

Пропонований роман корінним чином відрізняється від однойменних романів Данила Мордовця, вперше надрукованого в 1882 році в царській Росії, та Андрія Чайковського, що побачив світ на Галичині в 1918 році.

Друга частина трилогії «Запороги» роман «Богдан Хмельницький»  є історичним, сюжетним і композиційним продовженням роману «Петро Сагайдачний». В романі змальовується життя і діяльність головних героїв роману «Петро Сагайдачний» – Максима Лободи, Збігнева Гури, Василя Хлистова, Олекси Гаркуші та інших.

Роман «Іван Мазепа» є завершальним в історичній драмі «Запороги», трилогії про життя і боротьбу руського народу — нащадків племені полян величної держави східної Європи ІХ-ХІІ століть –К иївської Русі, Гетьманської держави окраїнних козаків Речі Посполитої.

Довідка. Віталій Дмитрович Рогожа - автор історичної трилогії «Запороги»  -  поет, прозаїк, драматург, лауреат Президентської премії «Українська книжка року» - 2015, член Національної спілки письменників. Народився у 1947 році в селі Мурахівка Березнегуватського району Миколаївської області. Вірші почав писати ще у школі. У Миколаєві працював на заводі імені 61-го комунара. Закінчив Одеський інженерно-будівельний інститут. Член Миколаївського обласного літературного об'єднання при газеті «Южная правда».

Його роман-трилогію можна знайти у Доманівській центральній бібліотеці на книжковому майданчину нових надходжень

  

Підготувала: Л. Даниленко

Щербак Ю. Роман "Хроніка міста Ярополя"

РОМАНИ-ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ЮРІЯ ЩЕРБАКА

 

Юрій Миколайович Щербак (1934 р.н.) - український письменник, сценарист, епідеміолог, публіцист, політик, діяч екологічного руху, дипломат. Доктор медичних наук (1983). Лауреат Літературної премії ім. Ю. Яновського. Юрій Щербак під час чорнобильської трагедії одразу поїхав туди у числі добровольців. А по завершенні написав повість «Чорнобиль», яка була надрукована у журналі «Юность». Завдяки художнім особливостям документального жанру (збереження живої розмовної мови, лаконічність, використання щоденних записів і авторських оцінок) повість має величезну силу емоційного впливу та повний ефект достовірності, присутності. Хроніка подій забарвлюється у ліричні тони, її розбавляють відступи, оповіді людей, авторські враження, філософські відступи тощо.

 

Також популярністю користується й книга Юрія Щербака «Хроніка міста Ярополя». Це – літопис невеликого українського містечка (розповідь про події, що відбувалися тут упродовж кількох століть). Читач не одразу здогадується, що історія ця є… містифікацією і місто Ярополь – вигадане. Автор дає цілковиту волю своїй фантазії: «перемішує» часи, поєднує можливості різних стилів, у реалістичну розповідь вводить казково-фантастичні епізоди, експериментує зі стилістикою. Автомашина тут злітає в повітря, «ніби літак з аеродрому»; на Рябому Хуторі, де живе дивна художниця Марія Поліщук, відбуваються чудеса; понад триста років живе донощик Лаврін Червінка; на вулицях Феодосії з’являються нападники, які прибули сюди з часів Кафи…

Безіменний літописець закінчує в 2000 році свою гротескно-фантастичну історію невеличкого міста Ярополя, в якій розповідає про реальні й неймовірні події, що відбувалися тут упродовж кількох століть. Читач, немовби потрапивши до чарівної машини часу, стає учасником повстання невільників на галері XVII століття, бере участь в експериментах по відтворенню думок людини, котра прожила понад чотири сотні років, переживає драму кохання та розлуки двох людей.

Таке вдале поєднання елементів наукової фантастики, легенди, казки та реальності й надає «Хронікам…» достовірності.

 

Письменник-медик

Як літератор про себе заявляє у 1950-х роках. Спочатку публікується у студентській газеті «За медичні кадри». Перша повість «Як на війні» (1966) присвячена будням радянських медиків. Перші оповідання, опубліковані в журналі «Юність», оформлені малюнками Ю. Щербака. У 1966 стає членом Спілки письменників України (в 1987-1991 рр. - Секретар правління), з 1971 року - Союзу кінематографістів України. 

 У 1975 році в Харківському академічному театрі ім.А.Пушкіна п'єсою «Відкриття» дебютує як драматург. 

 Більшість творів науковці відносять до жанру «міської прози». Письменник є автором роману про проблеми трансплантації серця «Бар'єр несумісності», документального роману «Причини і наслідки» про боротьбу зі сказом, повістей, збірок новел, віршів і п'єс, а також ряду кіносценаріїв художніх, науково-публіцистичних, і документальних фільмів. 

Книжки:

-1966 -  Як на війні (збірка оповідань і повістей)

-1971 -  Бар'єр несумісности (роман)

-1973 -  Маленька футбольна команда (збірка оповідань і повістей)

-1986 -  Причини і наслідки (документальний роман про боротьбу зі сказом)

-1987 - Чорнобиль (документальна повість)

-2003 - Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі XXI століття

-2010-  Україна в зоні турбулентності

-2011  - Час смертохристів: Міражі 2077 року (гостросюжетний політичний трилер)

-2012 -  Час Великої Гри. Фантоми 2079 року

Щербак Ю. М. Хроніка міста Ярополя: Повість. — К.: Дніпро, 1986. - 144 с. (“Романи й повісті”, № 4).

Щербак Юрій Є. В. Хроніка міста Ярополя/ Юрій Щербак. — Харків: Фоліо, 2008. — 255 с.—(Українська література)

До бібліотеки надійшло нове видання роману:

Щербак Юрій Є. В. Хроніка міста Ярополя. Вибрана проза/ Юрій Щербак. — К.:Українські пропілеї, 2016. — 680 с.—(Серія “In corpora”)

Підготувала: Л.Даниленко

Юрій Винничук - нові книги

Юрій Винничук — одна з постатей сучасного українського літературного процесу

 Юрій Винничук — одна з наймасштабніших постатей сучасного українського літературного процесу: блискучий дорослий і дитячий письменник, поет, перекладач, упорядник, актор, редактор, колумніст, містифікатор, засновник театру-кабаре, знавець жіночих і дитячих душ.

Народився 18 березня 1952 році у Станіславові. У 1973 закінчив Прикарпатський університет імені В. Стефаника. З 1974 перебрався до Львова і став вивчати життя у ролі вантажника, фарцовщика, сутенера, художника-оформлювача і т.д.

1987 р. організував естрадну групу «Не журись!», з якою гастролював і для якої писав пісні та сценарії. 1990 р. покинув театр і разом зі Стефком Оробцем створили «Кабарет Юрця і Стефця».

З 1991-го до 1994-го завідував відділом у газеті «Post-Поступ», а з 1996-го почав видавати газету «Гульвіса», котра проіснувала до літа 1998 р. З грудня 1997 р. працює у відновленій газеті «Поступ». З 1998 щотижня пише сторінку Юзя Обсерватора, завдяки якій мусив пережити дванадцять судових процесів.

Автор зб. поезій «Відображення» (1990), зб. прози «Спалах» (1990), «Вікна застиглого часу» (2001), «Місце для Дракона» (2002, 2004), повістей «Ласкаво просимо в Щуроград» (1992), «Діви ночі» (1992, 1995, 2003), «Житіє гаремноє» (1996, 1999, 2002), роману «Мальва Ланда» (2003, 2004) та «Весняні ігри в осінніх садах» (2006), краєзнавчих книг «Легенди Львова» (шість видань 1999-2004), «Кнайпи Львова» (чотири видання 2000-2004), «Таємниці львівської кави» (2001, 2003, 2004), міфологічної енциклопедії «Книга бестій» (2003).

Упорядник антологій: укр. фантастики ХІХ ст. «Огненний змій» (1989), укр. літ. казки «Срібна книга казок» (1993), творів укр. письменників про чортів «Чорт зна що» (2004), серії книг «Юрій Винничук презентує», «Казкова скарбниця», «Fest-проза».

Твори перекладені в Англії, США, Канаді, Аргентині, Франції, Німеччині, Хорватії, Чехії, Сербії, Польщі, Японії, Білорусі, Росії.

За казками знято два мультфільми. Автор дитячої книжки "Історія поросятка" (2005).

Юрій Винничук не просто один з найвідоміших сучасних авторів, він - з числа найбільш популярних. Кожен його твір або проект є справжньою подією

До бібліотеки надійшли нові видання Ю. Винничука:

Винничук Юрій Танґо смерті [Текст] /Юрій Винничук. – Х.: «Фоліо». - 2014

«Танґо смерті» – це роман про Львів 30-их років. У творі йдеться про долю чотирьох повстанських родин: української, німецької, польської і єврейської. Манеру Юрія Винничука можна миттєво упізнати, настільки вона відрізняється від усього, що для нас звичне у нашій літератур. Але манера письма у цьому романі – це також і новий Винничук із захоплючим сюжетом, в якому є і пошуки давнього манускрипту, і таємниця «Танга смерті», яке виконували в’язні Янівського концтабору у Львові. Це книга, яку мовби не читаєш, а живеш у ній.

Винничук Юрій Аптекар [Текст] /Юрій Винничук. – Х.: «Фоліо». - 2015

Події нового роману Юрія Винничука "Аптекар" відбуваються у 1646-1648 роках спочатку у Венеційській республіці, а далі - у Львові. Історичне тло уміло використане для захопливої гри в дійсне-недійсне, де персонажі історичні сусідять з вигаданими, а їхні складні стосунки формуються у любовні трикутники. Фантазійні описи звучать як реальні, авторська вигадка відходить на другий план, змушуючи читача вірити у світ, витканий зі сну. Проза Ю. Винничука - це завжди інтригуюча оповідь завдяки бурхливій уяві майстра вишуканих стилізацій. Автор знову дивує тим, що новий роман, який поєднує у собі метафоричність і гострий сюжет, не схожий на жоден попередній. Хоча окремі натяки й алюзії єднають його з "Танґом смерті".

Винничук Юрій Цензор снів [Текст] /Юрій Винничук. – Х.: «Фоліо». - 2016

У романі "Цензор снів" Юрій Винничук вибудовує перед читачем захоплюючий сюжет, у якому герої, поринаючи, в лабіринти пам'яті, щойно у несподіваному фіналі розкриваються повністю. Герої озираються на своє життя, яке припало на добу тоталітарних режимів, і звіряються у різних способах виживання - від цинічного до шляхетного. Водночас така карколомна мандрівка в минуле приносить багато несподіванок. Роман "Цензор снів" - твір багатошаровий, інтригуючий і актуальний, де тривожний настрій змішується з гротеском, шокуючі відкриття з метафоричними алюзіями, натуралістичні описи з гостросюжетними елементами.

Винничук Юрій Мальва Ланда [Текст] /Юрій Винничук. – Х.: «Фоліо». - 2016

Значний за розміром й багатий на літературні досягнення роман «Мальва Ланда» став квінтесенцією безмежної фантазії Юрія Винничука, його сміливого гумору та спокусливого еротизму. Цей твір насичений дивовижними персонажами, сюрреалістичними мареннями та хвилюючими поворотами сюжету. Дія його відбувається на фантазійній сміттярці, яка населена симпатичними потворами — клаками, жарівляками, дротяними удавами, привидами, русалками; там є Море Борщів і там подають каву по-сміттярському... Але не все так смішно. Написаний на початку 1990-х, цей роман видався на диво сучасним. Ось рядки з нього: «... — Свобода, за яку не пролили жодної краплі крові, не має вартости. Її не можна оцінити. — Чи мало крові пролили досі? — спитав князь. — Ту кров пролили інші покоління... Потрібна свіжа кров... Війна очищуюча і об’єднуюча, війна, як дощ після посухи, скропить націю кров’ю і злютує її в один міцний кулак. Схід і Захід повинні стати одним цілим...» Чи міг хтось уявити, що ці слова виявляться пророчими?.

Винничук Юрій Весняні ігри в осінніх садах [Текст] /Юрій Винничук. – Х.: «Фоліо». - 2016

Роман "Весняні ігри в осінніх садах" був, мабуть, найбільш скандальним переможцем конкурсу "Книга року ВВС" (2005 р.) за всю його історію. Еротичність і відкритість цього твору викликали свого часу цілий шквал пуританського обурення. Але це не просто відкритість, це щира сповідь головного героя, самотнього чоловіка, і сповідь ця сповнена іронії та самоіронії, комедії та трагедії...

Підготувала Л. Даниленко

Анатолію Дімарову - 95

Життєві історії Анатолія Дімарова

У травні виповнюється  95 років від дня народження Анатолія Андрійовича Дімарова (1922 – 2014), українського прозаїка, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка (1982)

За своє майже 90-річне життя письменник написав безліч романів, повістей, оповідань, етюдів. Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. Твори Анатолія Дімарова хвилюють, зацікавлюють, спонукають до роздумів.

Відомий український письменник Анатолій Дімаров (при народженні Анатолій Андроникович Гарасюта) народився у 1922 році у Миргороді на Полтавщині. Пережив страшні роки голодомору, у Велику Вітчизняну воював на фронті, був командиром партизанського загону, мав кілька поранень. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в творах письменника. У 1982 році за досягнення в галузі літератури він був удостоєний Шевченківської премії. Помер 29 червня 2014 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Творчий доробок письменника становить кілька десятків томів.

У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». У 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978) — вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).

У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932—1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974—1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

Анатолій Дімаров написав кілька захопливих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».

Дімаров, Анатолій Андрійович. На коні й під конем [Текст] : повість / Анатолій Дімаров. - Х. : Фоліо, 2009. - 318 с.

Автобіографічна повість «На коні й під конем» — весела історія про збитошного хлопця, з яким увесь час трапляються кумедні пригоди.

Дімаров, Анатолій Андрійович. Українська вендета [Текст] / Анатолій Дімаров. – Київ: Дніпро, 2016. – 304 с.

У творах, що увійшли до книжки, сучасний український письменник розповідає про події Другої світової війни на теренах України. За повістями «Українська вендета» і «Симон-різник» поставлені художні кінофільми «Українська вендета» та «Ізгой». Останній фільм відзначений премією гран-прі на міжнародному кінофестивалі в Каннах.

Дімаров, Анатолій Андрійович. Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ (1997-1998) [Текст] / А. А. Дімаров. – Київ: Дніпро, 2012. – 832 с

У мемуарній книзі відомий український письменник Анатолій Дімаров (справжнє прізвище - Гарасюта. Коли родину розкуркулили, батьки задля безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям прізвище сільського вчителя Дімарова, який жив одинаком і помер незадовго до розкуркулення Гарасюти). У книзі автор згадує своє дитинство, страшні роки Другої світової війни, коли автора кілька разів мобілізували, працю у повоєнні роки в газеті «Радянська Волинь» (автор правдиво пише, що тоді для місцевого населення "...ми були окупантами"), а також роботу редактором та знайомства з непересічними письменниками того часу.

Підготувала Л.Даниленко

Ірині Вільде - 110

Ірина Вільде: життя через призму душі

У травні 2017 року виповнюється 110 річниця від дня народження видатної української письменниці, лауреата премії ім. Т .Шевченка Ірини Вільде.

«Я народилася в травні. На сам Великдень. І моя мати, що походить зі знімченої польської родини, розумна жінка із шляхетним профілем, завсіди каже про мене, що дитина, яка народилася в неділю — щаслива дитина» . – згадувала І.Вільде

Хтозна, чому юна Дарина Макогон обрала собі літературне псевдо Ірина Вільде. Але такий вибір здається невипадковим – адже «Vilde» в перекладі з німецької означає «дика, бурхлива». Можливо, такою майбутня письменниця була ще з дитинства, а можливо – хотіла такою стати. Але одне можна стверджувати точно – цей псевдонім повністю відповідає характеру Дарини: дикою, нескореною, волелюбною, неприборканою – саме такою вона була в житті. Ніхто не міг примусити її робити щось проти волі, вона завжди спромогалася відстояти свою думку. Ірина Вільде не лише подарувала українській літературі роман «Сестри Річинські», що виявився знаковим для 1960-х років (його писала цілих 25 років), а й стала «хрещеною мамою» багатьох сучасних українских письменників.

Народилася Дарина Макогон (за чоловіком – Полотнюк) 5 травня 1907 року на Буковині в родині народного вчителя, українського письменника Дмитра Макогона. Саме батько був її першим учителем літератури, а його книжки – початковою позакласною літературою. Можливо, саме від батька Дарині передалися письменницькі здібності. Дослідники її творчості стверджують, що перший друкований твір, оповідання «Марічка», з’явився 1926 року, коли Дарині було лише дев’ятнадцять. Але в часи її літературого дебюту письменництво не вважалося достойним заняттям для дівчини з інтелігентної родини. Ось вона й підписала перше оповідання псевдо Ірина Вільде.

У той час, коли дебютантка переступила поріг української літератури, передовою була історична тематика. Письменники кинули всі сили на нагадування українцям історичних прецедентів: в цей час з’являється трилогія «Мазепа» Богдана Лепкого, «Роксоляна» Осипа Назарука,  «1313» Наталени Королевої.

Проте 1935 року Першу літературну премію Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка присудили Ірині Вільде – за повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» та «Повнолітні діти». Її розповіді про пересічних людей, про їхні щоденні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями та переживаннями виявилися значно ближчими і зрозумілішими читачам. І це творче кредо – додавати людям охоти до життя та боротьби за нього – згодом пройшло через усю її долю. Письменниці часто закидали суто жіночу тематику, на що вона напівжартома чи напівсерйозно відповідала: «Ні, доки не впораюся з цим малим світиком – із людським серцем, – не візьмуся, просто не зможу сягнути до ширших проблем людського життя».

Незважаючи на суперечливу реакцію на її творчість, письменницю підтримували Ольга Кобилянська, Андрій Чайковський, Михайло Рудницький. Пізніше вона мала добрі стосунки з Робертом Рождєственським, Чингізом Айтматовим та Максимом Рильським.

Ірина Вільде не приховувала, що є письменницею націоналістичного спрямування і всюди, де тільки могла, пропагувала українську мову. Але водночас письменниця отримувала визначні державні нагороди і, зрештою, Шевченківську премію за роман «Сестри Річинські».

30 жовтня 1982 року у Львові в віці 75 років перестало битися серце Ірини Вільде, її поховано на Личаківському цвинтарі.

Чоловіка Ірини Вільде – Євгена Полотнюка – було розстріляно гестапівцями 28 листопада 1943 року. Його прах перевезено до Надвірної і поховано у братській могилі.

Всеукраїнську літературну премію імені Ірини Вільде засновано у 2007 році Львівською організацією Національної спілки письменників України. В жовтні 2006 року було також прийнято окрему постанову Верховної Ради України «Про відзначення 100-річчя з дня народження української письменниці Ірини Вільде». ЮНЕСКО зарахувала Ірину Вільде до числа знаменитих людей ХХ століття.

 

Основні публікації

Повість «Метелики на шпильках» (1936)

Повість «Б'є восьма» (1936)

Збірка новел «Химерне серце» (1936)

Повість «Повнолітні діти» (1939)

«Історія одного життя» (1946)

 «Наші батьки розійшлися» (1946)

«Ті з Ковальської» (1947)

«Її портрет» (1948)

«Стежинами життя» (1949)

«Яблуні зацвіли вдруге» (1949)

«Повісті та оповідання» (1949)

Одноактна п'єса «Сватання» (1950)

Роман «Повнолітні діти» (1952)

«Кури» (1953)

«Нова Лукавиця» (1953)

«Оповідання» (1954)

«На порозі» (1955)

Роман «Сестри Річинські» (книга 1 — 1958; книга 2 — 1964)

Собрание сочинений. — Т. 1—5. — М., 1958

«Ти мене не любив» (1958)

«Винен тільки я» (1959)

«Життя тільки починається» (1961)

«Троянди і терня» (1961)

«Людське тепло» (1964)

Твори. — Т. 1—5. — К., 1967—1968

Збірка ліричних мініатюр «Окрушини» (1969)

Трилогія «Метелики на шпильках» (2007).

 

 

Роздуми над книгою: Ірина Вільде "Сестри Річинські"

  Цей твір відрізняється від інших творів  тим, що він є грандіозним за своїми розмірами, це більше ніж 1500 сторінок. Але не це є головним, що він великий за обсягом, він цікавий, колоритний, з глибоким змістом, з гарно вимальованими людськими характерами.

  Роман "Сестри Річинські" захоплює відразу,  з перших сторінок. Ірина Вільде знайшла такі слова, що читаєш з особливою увагою і з трепетом в душі.

  Дуже багата мовна структура твору, вжито багато афоризмів з народної мудрості.

Події в романі відбуваються в Галичині у 30-ті роки,  період, коли західноукраїнські землі знаходились під Польщею. І.Вільде у своєму творі змальовує історію родини священника, долю його дочок, які різними шляхами шукають своє місце у житті. Вона показала нам бездіяльних, пасивних, затурканих, обмежених, наївних, зовсім ізольованих від справжнього життя п'ятьох  дівчат і їх маму.

   Твір починається з того, що Олена на весіллі знайомиться із священником місцевої парафії Аркадієм Річинським. А мріяла пов'язати свою долю зовсім з іншим хлопцем.  Але склалося так, як склалося.  Вона все своє життя живе романтичними спогадами своєї юності. В Олениній уяві все ще стоїть оселя лісничих Ладиків, де вона виросла, її спогади про дитинство, виразна постать Ореста Білинського, якого важко забути. Хоча пізніше виявиться все це не дійсним, але ці спогади зігрівають Олену і нас зачаровують також.

   В сім'ї Річинських народжуються і підростають п'ять дочок. Катерина, найстарша дочка, була найменш вродливою. Зате швидко орієнтувалася в будь-якій ситуації і була на видному місці серед своїх близьких. Мала проникливий розум.

    Свою другу дочку Річинські назвали Софією. Вона була дуже неспокійною. Третьою дочкою була Ольга. Четверта - Неля, дуже гарненька і не по дитячому розсудлива.

    Олена гаряче молила Бога, щоб нарешті послав їм хлопчика, але родилась п'ята дочка, Слава. Була дуже рухливою, більше товаришувала з хлопцями, ніж з дівчатами.

    Батько Аркадій дуже любив своїх гарненьких, немов лялечки,  дочок, ставився з однаковою батьківською ласкою, хотів для них щасливої долі.

    Але не судилося йому діждати тієї щасливої миті, щоб побачити, як склалося життя його дочок.

    Минають роки, а в тихому будинку на вулиці Куліша, де проживали Річинські, нічого не міняється. Сидять молоді дівчата в батьківськім домі, в родинній атмосфері, сидять тихо, несміливо, чогось ждуть - самі не знають чого, а навколо світ - великий,  чужий, безжальний.

    Удари сиплються на всіх сестер Річинських і безвихідь руйнує їхнє життя, і кінчається для них душевною раною.

    Катерина, за правом найстаршої дочки, попала в світ хижаків, бо й сама хижачка. Вийшла заміж за лікаря і пожирають одне одного, ладу в сім'ї немає.

    Неля кинулась було в монастир, але він відлякав її своєю облудністю. Тоді вона пробує сили своєї душі скерувати на вигадане кохання до арештованого Маркіяна Івашкова.

   Слава переживає від невдалого кохання до Севера. Її кохання вбите грішми, чорним світом, у якому вони живуть. Вона наймолодша, можливо і найсміливіша, вирішує шукати якийсь вихід і знайти порятунок для себе і своїх сестер та своєї матері. Вона не знає, де його знайти, знає тільки, що під лежачий камінь вода не тече,  що,  сидячи, не діждешся нічого.

    Мати Олена - тиха, безвільна, безхарактерна жінка, лише тепер нарешті починає розуміти, що вона ще не жила, а спала всі ці роки, а тепер прокидається від свого сну,  але вже пізно!

   Ірина Вільде написала такі мудрі слова: "Як злісно з боку природи, що посилає вона здоровий розум людині лише тоді,  коли вже бракує нагоди робити вжиток з нього."

    Так могла написати  лише людина, яка багато бачила в житті, мала хорошу пам'ять, добре серце і гострий розум.

    Радимо почитати роман «Сестри Річинські», є над чим замислитись!

 Електронні ресурси:

Уварова Н. [Електронний ресурс] /Наталя Уварова про І. Вільде . – Режим доступу: http://mamawow.com.ua/mama/opyt/zhinocha-dolya-tri-koxannya-irini-vilde.html

Крат М. [Електронний ресурс] /Мирослава Крат про І. Вільде . – Режим доступу: http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/review/620/

Тимків Р. «Янгол-охоронець» Ірини Вільде [Електронний ресурс] /Роксана Тимків про І.Вільде. – Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/yanhol-ohoronets-iryny-vilde/

Роздуми над книгою: Ірина Вільде «Сестри Річинські»  [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://golobu-bibl.blogspot.com/2016/04/blog-post_82.html

Онлайн-читання:

Ірина Вільде Оповідання та повісті, окрушини. - 725 с.

http://you-books.com/book/I-Vilde/Opovidannya-ta-povisti-okrushini

Вільде Ірина. Сестри Річинські [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.rulit.me/books/sestri-richinski-kniga-persha-read-233128-1.html

Підготувала: Л. Даниленко