Калейдоскоп японської літератури

Калейдоскоп японської літератури «Слухай пісню вітру…»

Коли ми говоримо про японську поезiю, то нiби доторкаємося до чарiвного світу з власними законами. Немає японця, який би не знав напам’ять хоча б кiлька хоку (нова поетична форма - японський трирядник хоку), творцем якого є японський поет 17 столiття Мацуо Басьо (1644-1694).  Поезiя Басьо - лiтопис його життя, а бiльшiсть його творів з’явились унаслiдок багаторiчних мандрiв. Це вiдображення його подорожнiх вражень та роздумів: милування квітами і краєвидами, оспівування краси місяця і сакури. Але через yci його твори проходить думка: «Вдивляйтеся у звичайне - i побачите несподiване; вдивляйтесь у непривабливе - i побачите привабливе; вдивляйтеся в просте - i побачите складне; вдивляйтеся в мале ­ i побачите велике. Вдивляйтеся, вслухайтеся, не проходьте повз. Головне ­- побачити прекрасне i не залишитися байдужим.!».

Сьогодні продовжують бути популярними такі майстри художньої прози, як Акутогави Рюноске, Кобо Абе, Ясунарі Кавабати, Кендзабуро Ое, сучасний і дуже модний серед молоді Харукі Муракамі. Бібліотекарями підготовлені короткі огляди їх творчості.

Запрошуємо до знайомства та перегляду творів авторів японської літератури!

Акутаґава Рюноске (1892 - 1927) — японський письменник періодів Мейдзі і Тайсьо. Творчість Акутаґави мала величезний вплив на пізнішу японську літературу. У 1935 році, в пам'ять про загиблого письменника, японський драматург Кікуті Кан заснував Премію імені Акутаґави, призначену для підтримки молодих талантів у японській літературі. Першим лауреатом став Ісікава Тацудзо. За кількістю художніх перекладів Акутаґава займає одне з перших місць серед японських письменників.

Шедевральна розповідь Акутагави Рюноске «Ворота Расемон». У цій маленькій мініатюрі автору вдалося зобразити трагічний шлях людини до злочину. Акутагава тут, як і в багатьох інших своїх творах, лише відсторонено оповідає, ведучи героя непомітно по його шляху, не перериваючи розповідь абстрактними міркуваннями морально-етичного спрямування. Автор ніби байдужий, як сама природа може бути байдужою по відношенню до людського життя. Однак людина завжди і всюди, за будь-яких обставин, кожну секунду робить вибір на непростому шляху свого життя. Слуга, що виявилася дощовим вечором під воротами Расемон. Ворота мають погану славу в цьому місті, де панує хаос і запустіння. І тому страшні не самі ворота, а страшне місто і люди в нім. Люди, здатні на крадіжку, вбивство, розпусту. А ці величезні ворота, колись важливі для міста, стали втіленням зла, притулком гріха і місцем злочину. Вони – той кордон, перейшовши через якуий виявляєшся по іншу сторону праведного і просто правильного життя. І саме знаходячись під цими воротами, слуга намагається намітити дороги свого життя. Але його роздоріжжя глибоке драматично: або бути злодієм або загинути з голоду і холоду…

Кобо Абе (справжнє ім'я Кіміфуса, в китайській транскрипції - Кобо) (1924-1993) - один із найталановитіших письменників Японії ХХ століття. Його творчість відзначається філософським поглядом на сучасні проблеми, умінням вирізняти найголовніше, найсуттєвіше, проникати в саму сутність речей. У творах Кобо Абе знайшли відбиток не тільки проблеми японців, а й проблеми всієї земної цивілізації другої половини ХХ століття. Перше оповідання Кобо Абе «Шляховий знак у кінці вулиці» з'явилося у 1948 році. Повість «Стіна. Злочин. Карума», опублікована в 1951 році, принесла авторові визнання публіки і вищу літературну премію Японії - премію Акутаґави. У 1962 році Кобо Абе отримав ще одну премію - газети «Іоміурі» за роман «Жінка в пісках». Великий успіх письменника у читачів пояснюється багатогранністю його таланту, великою майстерністю митця, вмінням зосередитися на найболісніших питаннях сучасності. Кобо Абе створив власну театральну студію («Студію Абе»), де здійснював постановки своїх п'єс, оскільки пробував свої сили (і досить вдало) не тільки в прозі, а й в драматургії та режисурі. Кобо Абе ввійшов у літературу як засновник жанру роману-параболи.

Роман «Жінка в пісках».

Звичайнісінький собі японець середніх літ і середнього зросту їде у відпустку позбирати улюблених жучків — і не повертається. А все тому, що його посадовили до пісочної ями й все, що йому залишається робити, — це продовжувати копати. Ніхто про те не знає, нікому йому допомогти, ніхто не визволить. Тут немає дат й імен, бо, власне, таке ж може статися з будь-ким, хіба ні? Химерний світ села, що живе по вуха й вище (буквально) в піску, насправді не такий вже й дикий і незвичний. Кого не засмоктували обставини, з яких не видно сонця, не чутно моря, є лишень пісок, який липне, скрипить на зубах, сиплеться в їжу, літає в повітрі… І, можливо, опинившись дуже далеко поза звичною зоною комфорту, легше зрозуміти, що є штучним, а що — істинним. Чи це робота, дім, школа, співробітники, рутина з день у день, натягнуті посмішки… А, може, це простий світ, де є тільки сонце і пісок, спрага і робота, усе просте, усе справжнє. Кожному вибирати самому. Можна говорити, що вся ця повість — про нездоланні зовнішні обставини і боротьбу з ними.

Популярні твори Ясунарі Кавабата (1899-1972). Його герої, охоплені ностальгією за минулим, намагаються воскресити колишні цінності та ідеали. Недаремно древня столиця Японії - Кіото - незмінно перебуває у центрі художньої оповіді Ясунарі Кавабата. Кіото стає своєрідним символом протесту проти загазованих та отруєних промисловими викидами японських міст. Ясунарі Кавабата - один із визначних прозаїків ХХ століття, якому в 1968 році була вручена Нобелівська премія .У своїх повістях Ясунарі Кавабата порушує проблеми моралі й краси, намагаючись врятувати суспільство ХХ століття від бездуховності.. Талановита таємнича повість «Тисячокрилий журавель» (1949) завоювала премію Академії мистецтв Японії.

В основі його творчості лежить традиційне японське уявлення про прекрасне. Роман «Давня столиця» (1961) — це історія випадкової зустрічі двох дівчат-близнят Тіеко й Наеко, розлучених долею невдовзі після народження. Цей твір — своєрідний гімн колишній столиці Японії з її храмовими садами й парками.

«Стугін гори» (1954) — психологічний сімейний роман, герой якого, старий Сінґо, прагне збагнути себе і поведінку своїх не зовсім удачливих дітей. Роман цікавий і тим, що досить розгорнуто трактує проблему старості. Пізніше, у повісті «Сплячі красуні» (1960), ця тема стає визначальною. Старий Егуці, керуючись бажанням під кінець життя повернутись у молодість, вчащає до будиночка «сплячих красунь», де, піддавшись спокусі, наче воскресає на якийсь час, аж поки несподі­вана смерть однієї дівчини знову не повертає його на грішну землю.

Досить юним увійшов у японську літературу Кендзабуро Ое (1935), але вмілим майстром пера. Актуальність проблематики, пластичний психологічний стиль молодого автора були помічені відзнакою найвищої літературної премії Акутаґави. Сильний вплив на Ое мали твори Ф. Достоєвського. Ще років з двадцять тому він зізнався в інтерв'ю, що «Братів Карамазових» перечитав 12 разів. Майже всі його твори про молодь. Вихід роману «Футбол 1860 року» став подією всеяпонського масштабу. За 1967 рік твір витримав 11 видань і отримав премію Танідзакі. У 1973 році він був удостоєний найпрестижнішої премії Японії імені Номи Сейдз за роман «Обійняли мене води до душі моєї», на створення якого у письменника пішло шість років.

У 1994 році К. Ое був удостоєний Нобелівської премії "за створення уявного світу, що поєднує реальність і міф". Його твори - одні з найвагоміших серед тих, що мають антиутопічну тенденцію в світовій літературі.

У 2016 році видавництво "Фоліо" презентувало книгу Кендзабуро Ое, яка містить два романи:"Особистий досвід" та "Обійняли мене води до душі моєї". Про враження від цих двох творів я і спробую розповісти нижче.

«Особистий досвід» - складний роман про вибір. Якщо втікати, то як довго? Якщо залишитися, то чи це не кінець усім мріям?  "Я думала про мультивсесвіт." - говорить якось Хіміко до Птахи. Їй хочеться вірити, що існує безкінечно багато світів, де все склалося інакше: де її чоловік не помер, де дитина Птахи народилася здоровою... І на цю теорію легко купитися, бо якщо є безкінечно багато світів, то від нашого вибору тут небагато залежить. Тому можна робити все. "Надзвичайно спокусливе зображення пекла", хіба ні?  "Я граю в гру, яку програв від самого початку."  Втім, потім в цій історії з'являються інші слова: спершу - "надія", потім - "терпіння". І коли роман закінчується стає зрозуміло, як ніколи - від одного єдиного рішення залежить все.

«Обійняли мене води до душі моєї» "Щойно я отримав сигнал. Сигнал про Китове дерево. Тому я маю чимдуж бігти, навіть не переводячи дух." Це історія про маленького хлопчика Дзіна, який спершу постійно намагався померти, а тепер вивчив голоси практично всіх птахів; це ж історія чоловіка, який оголосив себе повіреним китів і дерев та вірив, що вони є вищими істотами, а люди просто нічого не тямлять...

Це потім виявилася зовсім інша історія. Про підлітків з такої собі Команди Вільних Мореплавців, що крали автомобілі, бо їх занадто багато і вони мають бути у спільній власності; крали зброю; судили своїх, не вірили іншим і так і не змогли сформувати... мету свого бунту. Для цього їм спершу і знадобився Оокі Ісана - власне той самий повірений китів і дерев, який поселився зі своїм сином у бункері.

«Щойно я репетирував свою смерть»  У романі чимало оригінальних персонажів: Приплюснутий, Лиходій, Бой, Такакі, Інаго... Вони могли би стати головними героями окремих романів, адже їхні життєві драми не менш глибокі, аніж в Ісани. Коли дізнаєшся їхні історії, хочеться відкласти читання і спершу обдумати їх, зрозуміти...  

Химерна і красива історія про зло. Історія, яка врешті обертається так, що просто не розумієш - а де була та точка неповернення? Коли Оокі Ісана вирішив, що для того, щоб захищати китів і дерев потрібно стріляти в людей? Коли ці діти виросли непомітно для себе і перетворилися на справжніх злочинців? Що їх спонукало мріяти про шхуну і безкрає море, де не буде більше нікого? Що ще могло статися під Китовим деревом? І чи це та революція, якої вони хотіли?

Харукі Муракамі (1949) — популярний сучасний японський письменник і перекладач, народився 1949 року в Кіото, давній столиці Японії, у родині викладача класичної філології. Дід Харукі – буддійський священик, батько – викладач класичної японської словесності. Однак найбільший вплив на формування світогляду майбутнього письменника справило портове місто Кобе, в передмісті якого минуло його дитинство. Ще в часи політики сакоку (самоізоляції) цей порт був для японців вікном у світ. Юний Муракамі часто бував у порту, купував у букіністів книжки, завезені американськими моряками. Читання західної літератури виховало в ньому потяг до модернізації, оновлення літератури, розширення тематичних обріїв та нехтування традиціями. Космополітичні переконання хлопця спровокували конфлікт із батьком. Муракамі йде з дому. Згодом він братиме участь у знаменитих студентських бунтах, потім триматиме джазовий бар. Муракамі – чи не перший японський автор, творчість якого тісно пов’язана із Заходом. Ідеться не тільки про його любов до західної літератури і музики, не тільки про нарочито неяпонський стиль його прози. Муракамі – чи не перший японець, який подивився на Японію збоку. Тривале життя на Заході, постійні подорожі та переїзди наклали свій відбиток на його стиль. За його ж словами, він поглянув на Японію очима європейця.

Першими творами Харукі Муракамі стали книги, що увійшли в «Трилогію Щура», за яку письменник отримав кілька нагород, в тому числі дві премії імені Номи. Всього автор опублікував вже 14 романів, 12 збірок оповідань, 2 книги документальної прози і кілька перекладів. Чотири його роману екранізовані.

З 1981 року -  став професійним письменником. Відомі твори: повість «Слухай пісню вітру» — перша частина «Трилогії Щура» (Пацюка) (1979-80), повість «Пінбол–1973» — друга частина «Трилогії Щура»,  роман «Полювання на овець» — третю частину «Трилогії Щура», збірки оповідань — «Повільною шлюпкою до Китаю», «Хороший день для кенгуру, «Світлячок, спалити сарай та інші історії», роман «Країна Чудес без гальм і Кінець Світу» (1985) - отримав за нього премію «Танідзакі»;  книга дитячих казок «Різдво Вівці», збірка оповідань «Смертельний жар каруселі з конячками».

З 1986 року Муракамі  мандрує по Італії, Греції, по островах Егейського моря. Далі переїжджає до Лондона, потім до США, Каліфорнії. Відвідує Китай та Монголію. 1994-95 року в Токіо вийшли 3 томи роману «Хроніки заводного птаха». У Японії сталися відразу дві трагедії: землетрус у Кобе і заринова атака секти «Аум Сінрікьо». 1997 року опублікував документальний двотомник про заринову атаку в токійському метро — «Підземка» і «Край обітований».1999 року опублікував роман «Мій улюблений sputnik». У 2000-му випустив збірку оповідань «Усі божі діти можуть танцювати». Січень 2001-го — переїхав у будинок на березі моря в м. Оїсо, де і живе донині.

У вересні 2002-го опублікував свій десятий художній роман, двотомник «Кафка на пляжі». У лютому 2003 року випустив новий переклад роману Селінджера «Над прірвою в житі». Далі мандрує до острова Сахалін, до Ісландії. 2004 року опублікував роман під назвою «Післятемрява». У 2009 році в продаж у Японії надійшов новий роман письменника — «1Q84». У вересні 2010 року у світ вийшов переклад книги Муракамі «Про що я говорю, коли говорю про біг».

У квітні 2013 року в Японії тиражем 500 тисяч примірників вийшов новий роман Харукі Муракамі «Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі». Вже через тиждень продажів тираж книги було збільшено до 1 мільйона примірників.

Харукі Муракамі є володарем премії Номи — головної літературної премії Японії. Він лауреат літературної премії Франца Кафки (2006), в 2009 році отримав престижну премію з літератури оргкомітету Єрусалимського книжкового ярмарку. У 2012 році Муракамі став лауреатом премії Японського фонду. Ім’я Муракамі неодноразово фігурувало в списках можливих кандидатів на Нобелівську премію з літератури.

Твори письменника різнопланові. Їх не можна звести до якоїсь конкретної теми. Але серед головних проблем виділимо тему любові і смерті, духовного і культурного зубожіння японського суспільства, музики та їжі. У автора своєрідне бачення світу і речей. Його книги ні за стилем, ні за характером опису дійсності не схожі на твори інших письменників.

«1Q84» — новий роман Харукі Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще до кінця дня. Незвична назва твору — пряма алюзія на роман-антиутопію Джорджа Орвелла «1984». Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року.

Його перу належать романи «Слухай пісню вітру», «Китайський більярд 1973», «Погоня за вівцею», що разом з «Танцюй, танцюй, танцюй» склали тетралогію, об’єднану спільним героєм, який є часткою ланцюга таємничих подій. Молодий журналіст стає важливою ланкою в долях багатьох людей, пов’язаних єдиним комутатором — ЧОЛОВІКОМ-ВІВЦЕЮ, який дає малозрозумілу пораду…

«Танцюй! Не переставай танцювати! Навіщо танцювати — не думай. Не шукай у цьому якогось змісту. Змісту немає. Як почнеш про це думати — ноги зупиняться… Твій контакт зі світом обірветься. Зникне назавжди… А тому не зупиняйся. І не переймайся тим, що це може здатися тобі дурістю. Стеж за ритмом і танцюй… Сил не шкодуй. І боятися нема чого. Ми розуміємо, ти втомлений. Втомлений і переляканий. Таке в житті буває з кожним… Танцюй!.. Іншої ради нема. Ти мусиш це робити…

Поки звучить музика — танцюй!»

Запрошуємо до знайомства та перегляду творів авторів японської літератури!

Пр. бібліотекар ЦБ Л.М. Даниленко