Євген Маланюк

Євген Маланюк - імператор залізних строф, 
український Одіссей, поет-воїн, «пражанин».  
1 лютого 2017 року минає 120 років від дня народження Євгена Филимоновича Маланюка, українського поета, мистецтвознавця, літературознавця

Народився  1 лютого (20 січня) 1897р. в м. Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельск Кіровоградської обл.)..

Навчався в Єлисаветградській реальній гімназії. 1914 р. — вступив до Петроградського політехнічного інституту, але не закінчив, бо був мобілізований до Армії УНР. Євген Маланюк працює в Генеральному Штабі України, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР. У 1920 році опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал “Веселка”, де побачили світ його перші поезії.

1920 р. — з’являється друком перший вірш.

     

Після поразки УНР назавжди покидає Україну Потрапивши у табір у Каліші, зосереджується на поетичній творчості Бере участь у виданні журналу «Веселка» та альманаху «Озимина».

Восени 1923 р. переїздить до Чехословаччини. Стає лідером «Празької поетичної школи». Після одруження тридцятитрирічного письменника з Богумілою Савицькою, поет нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі.

1925 р. — видає першу збірку «Стилет і стилос»

В очікуванні арешту, залишивши дружину й сина, переїздить до Німеччини, а потім до США (входив до об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово»)

Помер 16 лютого 1968р. по дорозі в театр.

Творчість –

Історіософічність творчості — спроба вмотивувати, пояснити логіку історичних подій, осмислення їх сенсу для України.

Чітка організація поетичної мови, нагромадження приголосних, створення ефекту «непісенності», строгості, суворості.

Наскрізна ідея української державності .

Належав до умовної «Вісниківської квадриги» — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз, бо друкувались у часописі «Вісник» (квадрига — четвірка коней).

Збірки:

-         1925р. перша збірка «Стилет і стилос»

 -         1926р. «Гербарій»

 -         1930р. «Земля і залізо»

 -         1934р. «Земна Мадонна»

 -         1939р. «Перстень Полікрата»

 -         1943р. «Вибрані поезії»

 -         1951р. «Влада»

-         1953р. поема «П’ята симфнія»

 -         1954р.

«Поезії»

 -         1959р. «Остання весна»

 -         1962, 1966рр. «Книга спостережень» у 2-х томах — збірка есеїв

 -         1964р. «Серпень»

 -         1972р. посмертна збірка – «Перстень і посох»

Є. Маланюку належить відома фраза, що стала афоризмом чи то пак навіть гаслом: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». Митець, попри свою творчу «професію», брав на себе надзвичайно велику громадянську відповідальність. Є. Маланюк вважав, що поет, людина мистецтва — єдиний, хто може розбудити душі співвітчизників, донести до суспільства певні ідеї, вірування, прагнення. У Маланюка реальний світ постає крізь призму поетового «я», і читач захоплюється символічністю та образністю. Так, у поезії «Стилет чи стилос?..» ці предмети несуть на собі не просто пряме, матеріально виражене значення: стилет — короткий кинджал, стилос — паличка для письма. Стилет є символом одвічного близь­кого бою сам на сам, свідомого вибору жертовної боротьби за іде­али народу. Стилос — це уособлення мистецтва з його витонченою гармонією, музикою людських почуттів та магією добра й краси. Ліричний герой поезії, а з ним і сам автор, вагається, чому надати перевагу — боротьбі, дії, силі чи прекрасному, поезії. Вибір цей інколи буває трагічним. Найчастіше в житті людини, та й у природі відбувається протиборство, суперечка або переплетення цих сил (там «пестощі» — тут «жаха набряклий вітром обрій»). І все ж герой зачарований «веселим галасом бою», «безмежжям» та готовий поринути у вир бурхливого життя.

*****

Стилет чи стилос? — не збагнув.

Двояко Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом

І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць

Співа трава, ніким ще не зім'ята,

І вабить сном солодких таємниць,

Там зачарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів...

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить і віддасть воді.

Т

а тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль Безмежжя!

Зачарований тобою, Пливу в тебе!

В твій п'яний синій хміль!

1924