Алексієвич Світлані - 70

70 РІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ БІЛОРУСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ СВІТЛАНИ АЛЕКСІЄВИЧ

31 травня виповнюється 70 років від дня народження Алексієвич С. О. (1948), білоруської письменниці, публіциста; лауреата Нобелівської премії з літератури за 2015 рік

Світлана Олександрівна Алексіє́вич — радянська та білоруська російськомовна письменниця та публіцистка. Народилася 31 травня 1948 р., в м. Станіслав, нині Івано-Франківськ в сім'ї сільських вчителів. Батько — білорус, мати — українка. Дитинство провела в українському селі, у Вінницькій області. Далі сім'я переїхала до Білорусії. Лауреатка багатьох міжнародних літературних премій. Лауреатка Нобелівської премії з літератури за 2015 рік. Німецьке видання «Німецька Хвиля» назвало її «блискучою майстеркою художньо-документальної прози». Свої твори пише російською мовою. Книги Світлани Алексієвич видавались в Росії, Україні, США, Німеччині, Великій Британії, Японії, Швеції, Франції, Китаї, В'єтнамі, Болгарії, Індії та інших країнах. Вона є автором сценаріїв 21 документального фільму та трьох театральних п'єс. Вистави за її книгами ставили у Франції, Німеччині, Болгарії.

Твори Світлани Алексієвич: «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики», «Чорнобиль: хроніка майбутнього», «Чорнобильска молитва: хроніка майбутнього», «Зачаровані смертю», «Час second-hand», «Останні свідки. Соло для дитячого голосу» («Червона людина. Голоси утопії»). Для написання «Цинкових хлопчиків» Світлана Алексієвич особисто відвідала Афганістан, зустрічалася з колишніми учасниками бойових дій та з матерями загиблих воїнів

У Доманівській центральній бібліотеці підготовлено перегляд літератури «Світлана Алексієвич - лауреат Нобелівської премії з літератури»

Підготувала Л.М. Даниленко

Вадим ПЕУНОВ - 95

АВТОР ГОСТРОСЮЖЕТНИХ РОМАНІВ - ВАДИМ ПЕУНОВ

29 травня - 95 років від дня народження Пеунова В. К. (1923), українського прозаїка

Народився в Астрахані. Учасник німецько-радянської війни, звільнений з лав армії після 6,5 років солдатчини, закінчив 15-ту львівську середню школу. Закінчив у 1954 році Львівський університет за спеціальністю — редактор художньої та політичної літератури. Автор сорока оригінальних книжок.

В 1955 році вийшла перша пригодницька повість В. Пеунова «Остання справа Коршуна» (Последнее дело Коршуна), яка відразу здобула прихильність читачів, була переведена на декілька мов. Друга повість «На захист Кручініна» (В защиту Кручинина). Розповідається про боротьбу органів держбезпеки в післявоєнної України з небезпечною бандою шпигунів, колишніх есесівців. Перу письменника  також належать романи: «Друзі та вороги», «Любов та ненависть», «Про виконання доповісти», «Вагомі аргументи» (Веские доводы)  та ін.

Жив у Донецьку. Він став вимушеним переселенцем,  живе з дружиною у Сєверодонецьку. Але творчості не полишив.  «Шукай добро в серці своєму», — така назва в однієї з майже 80 книжок, які написав. І можна стверджувати, що це девіз Вадима Костянтиновича. Член Національної спілки письменників України.

З останніх творів: «Істина у трьох вимірах» (1998), роман-факт «Помста знехтуваних богів» (2000), «Танок страху», «Війна очима солдата»

 

Доманівська центральна бібліотека презентує нові видання В. Пеунова «Помста знехтуваних богів», «Танок страху», «Війна очима солдата»та ін.

Підготувала Л.М. Даниленко

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ

ОСТАННІЙ ГЕТЬМАН УКРАЇНИ - ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ

15 травня 2018 року виповнюється 145 років від дня народження гетьмана Української Держави. До цієї ювілейної дати в Доманівській центральній районній бібліотеці підготовлено сторінку історичного календаря «Павло Скоропадський – останній гетьман України», історичну довідку «Гетьманат П. Скоропадського. Українська держава під владою П.Скоропадського», інформаційний буклет «Легендарна особистість - Павло Петрович Скоропадський» та перегляд літератури.

Український громадський, політичний і військовий діяч Павло Петрович Скоропадський 29 квітня 1918 року у Києві був проголошений гетьманом України на Всеукраїнському з’їзді хліборобів та протягом семи з половиною місяців стояв на чолі Української  Держави.

Гетьманська держава здобула широке визнання в світі. Дипломатичні відносини з нею встановили Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Данія, Персія, Норвегія, Швеція, Італія, Швейцарія, Ватикан, а згодом дефакто 30 держав.

Нова влада багато зробила для поступу науки, освіти, культури. Універсалом його Ясновельможності було створено Українську Академію наук, першим її президентом став В. І. Вернадський. Було також засновано два державні українські університети – в Києві та Кам’янці-Подільському, 150 українських гімназій, Національний архів, Національну бібліотеку тощо.

Народився Павло Скоропадський 15 травня 1873 р. у німецькому курортному містечку Вісбаден. Дитячі роки пройшли в сімейному маєтку Тростянець у Полтавській губернії (нині - Чернігівщина). Після закінчення Пажеського корпусу у Петербурзі отримав звання корнета, став офіцером Кавалергардського полку, де виконував обов’язки командира ескадрону. Деякий час Скоропадський навчався в Сорбонні.
Кар’єра П. Скоропадського була стрімкою і блискучою. «Його мила від природи вдача була доброю для нього зброєю, що помагала йому виходити щасливо з тяжких у ті часи ситуацій», - згадував один із фронтових соратників Павла Петровича.

Після вступу військ Директорії до Києва Скоропадський деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Німеччини. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Був співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох країнах світу. Зусиллями П. Скоропадського у 1926 р. створено Український науковий інститут при Берлінському університеті.

Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії, похований у м. Меттен (Баварія).

Після смерті гетьмана дружина Олександра Скоропадська взяла на себе керівництво рухом. Гетьманич Данило очолив верховний провід Союзу гетьманців-державників у 1948 році. Після його загадкової смерті у 1957-му керманичем організації стала Марія Скоропадська. 1959-го, коли не стало і її, керівництво рухом перебрала гетьманівна Єлизавета, яка теж була його провідником до кінця життя, до 1976 року. Відтоді обов’язки старшого в роду Скоропадських перейшли до наймолодшої доньки Олени. Її зусилля спрямовані передусім на поширення інформації про життя й діяльність батька – гетьмана Павла Скоропадського та сприяння науковим дослідженням з історії їхнього роду.
Джерело: Реєнт О. Павло Скоропадський К., 2008; інтернет-джерела

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ П. СКОРОПАДСЬКОГО НА СТОРІНКАХ КНИГ:

Реєнт, Олександр. Павло Скоропадський [Текст]/ Реєнт, Олександр. - К.: Альтернативи, 2003. - 304 с.

Реєнт, Олександр Петрович. Усі гетьмани України [Текст]: Легенди. Міфи. Біографії / Реєнт, Олександр Петрович, Коляда, Ігор Анатолійович; Слово до читача від авторів. - Харків : Фоліо, 2008. - 415 с.

Савченко Віктор Павло Скоропадський [Текст]. - Харків: Фоліо, 2008. – 380 с. – (Історичне досьє)

Савченко Віктор Павло Скоропадський [Текст].  – Харків: Фоліо, 2013. – 128 с. – (“Знаменитi українцi») 

Нова книжка відомого історика В. Савченка присвячена Павлу Скоропадському, останньому гетьману України, діяльність якого пов'язана з бурхливими подіями епохи Громадянської війни. Кавалергард і генерал, найбагатший поміщик, плоть від плоті вищого світу Петербурга, що успішно робив кар'єру й особисто знав імператора, він волею долі стає диктатором України. Оцінювати гетьмана Скоропадського можна і як «лиходія», і як «праведника», але саме своєю неоднозначністю він і цікавий. Лев Троцький називав його українським Бонапартом, генерал Денікін - другим Мазепою. Ким же він був насправді? Відповідь на це запитання допоможе знайти книжка, при написанні якої автор використав архівні матеріали, документальні джерела, спогади учасників подій

Яневський Д. Б. Проект «Україна». Грушевський. Скоропадський. [Текст].– Харків: Прапор, 2012. – 921с.

    

 

Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. – К..: Наш Формат, 2016. -  454 с.

Йшов четвертий рік світової війни. Втомлений подіями генерал-лейтенант російської імператорської армії Павло Петрович Скоропадський, нащадок старовинної старшинської фамілії, ще не знав, що стане гетьманом незалежної Української Держави. Епоха перемін, яку самовбивчо наближали революціонери всіх мастей, перетворилася на апокаліпсис, війну всіх проти всіх, але Скоропадському стало духу взяти на себе невдячну ношу державного будівництва. Спроба закінчилася цілковитим і очікуваним провалом, але окремі починання гетьмана дотривали до наших днів: саме йому Україна завдячує, наприклад, Академією наук. У цих пронизливих спогадах постають буремні роки революції і громадянської війни та особиста драма Скоропадського, який за влучними словами Вячеслава Липинського, став українцем, тільки переставши бути гетьманом. Але, на жаль, було вже пізно: Україну охопив червоний морок з півночі. 

************

Молодша дочка П. Скоропадського Олена Отто-Скоропадська

(1919-2014)

Підготувала Л. Даниленко

МАТИ - БЕРЕГИГЯ РОДУ І НАРОДУ

У другу неділю травня українці традиційно відзначають День матері. У 2018 році свято припало на 13 травня.                  

День матері відзначається у другу неділю травня в більшості країн Європи, в Канаді, Китаї і Японії. У 2000 року до списку цих країн приєдналася й Україна. Ще до Другої світової війни його відзначала українська діаспора в Канаді, а також на Галичині. Свято було засновано в одному зі штатів США в 1910 році. Її ініціатором була молода американка Анна Джервіс, яка рано втратила матір. Протягом трьох років вона зверталася в безліч державних установ, політикам і чиновникам, поки, нарешті, не була почута.

У США і Австралії існує традиція носити в цей день на одязі квітку гвоздики. Причому колір має значення, так кольорова гвоздика говорить про те, що мати людину жива, а білі квіти приколюють до одягу в пам'ять про минулих матерів.

Але, незважаючи на відмінності в культурах і традиціях, у всіх країнах світу в День матері прийнято дякувати мам, радувати їм подарунки та увагу.

Образ матері в культурі українського народу є найбільш яскравим і поетичним. Він відображений у народній творчості, молитвах, піснях, віршах, прозових творах тощо. В образі матері втілено ідеал жінки як уособлення найвищих моральних цінностей: доброти, самовідданості, любові, працьовитості, милосердя, турботливості, ніжності тощо. Жінка, як символ самого Життя, була об’єктом поклоніння в українців ще з часів Трипільської культури. Ставлення до матері формувалося через побутові традиції (звертання на “Ви”, вшанування породіллі, підкорення дітей слову і волі матері, дотримання впродовж всього життя обов’язків по відношенню до матері тощо). Образ Матері-жінки нерозривно пов’язаний з берегинею – заступницею роду, бо головною функцією сім’ї є народження дітей і їх виховання, передавання наступним поколінням культури, традицій, мови, досвіду попередніх поколінь.  Її образ – розсудливої, доброї і водночас суворої господині – яскраво змальований у класичній літературі. Тема матері – одна з наскрізних у творчій спадщині українських поетів та письменників, які присвячують свої твори материнській любові й відданості, материнській печалі й величчі.

До світлого материнського образу звертаються у своїх творах Тарас Шевченко, Іван Франко, Василь Симоненко, Андрій Малишко, Борис Олійник та багато-багато інших.

ПРОПОНУЄМО ПОЗНАЙОМИТИСЬ ІЗ КНИГОЮ-ЗБІРКОЮ ПРО МАТІР:

Книга про матір [Текст] : українські поети XIX-XXI ст./Передм. О.О. Омельченка;  Упорядн.  В.Л. Чуйко. – К.: Криниця, 2003.- 319 с.

У цій унікальній за змістом антології вперше тематично підібрані та об’єднані поетичні твори 232-х українських поетів, що присвячені українській матері, яка на важких роздоріжжях історії самовіддано бореться за добро і світло в житті своїх дітей, за продовження роду, а значить за збереження і відродження української нації.

Дорогоцінна своїм духовним наповненням, Книга про Матір була прихильно зустрінута багатонаціональною громадськістю України, викликала велике зацікавлення в широких читацьких колах. Вона слугує консолідації нашого суспільства довколо святого поняття Мати на засадах добротворення, любові і демократично-гуманістичних основах Буття людини.

Прищеплювати високі почуття любові до Вітчизни, до рідної землі, до матері як наставниці душі і хранительки Життя саме цій меті служить Книга про Матір.

Вірші із книги:

МУРАТОВ ІГОР

МАТИ Й СОНЦЕ

Хтось та має встати першим.

В небі перше встало сонце,

На землі ж найперша — мати.

Сонце небо відкриває,

Відчиняє мати вікна —

Вдвох тепло і світло творять.

Сонце йде понад землею,

По землі проходить мати,

Руки й промені ласкаві

Для добра господарюють.

Сонце гріє нас безмовно,

І без слів кохає мати,

І не відають утоми

Два наставники взірцеві,

Два мовчазні —

Мати й Сонце.

ВІРА КИТАЙГОРОДСЬКА

Ся пряжа точиться як мед,

Тонка і сива – вереснева.

Се мамин сад. Його портрет –

Невідлітаючі дерева.

Там тихо точиться життя,

Як мед терпкий з кленових чашок.

Там підночовує сльота

У білих головах ромашок.

Се наш приют. І наш причал,

І наш вертеп. І наші гони.

Світ довго плакав і кричав –

Шукав там рейки і вагони.

Та правда лиш у сім саду,

У сім єдинім Назареті,

Де мамин образ у роду

На нескінченному портреті.

****

Пісня "Рідна мати моя" у виконанні Дмитра Гнатюка:

https://www.youtube.com/watch?v=fp4T_vGREYg

Пісня про матір: https://www.youtube.com/watch?v=DDUypniFjig

Раїса Кириченко - Дорога до матері

https://www.youtube.com/watch?v=pZmDuTvZrME

Назарій Яремчук - Чуєш, мамо

https://www.youtube.com/watch?v=uE0v9D9teNo

 Міла Нітіч «Пісня про матір»

https://www.youtube.com/watch?v=hhGqU-UohXE

«Пісня про маму» Ніна Матвієнко

https://www.youtube.com/watch?v=vT7vhWoNpvU

ЧОРНОБИЛЯ ДОВГИЙ СЛІД…

26 квітня весь світ схиляє голову в пам'ять жертвам Чорнобильської катастрофи. Аварія на Чорнобильській АЕС, полум'я її бурхливої пожежі висвітило кожного, хто там працював і хто там жив, хто був поруч з бідою у ту трагічну хвилину і хто нині з відстані літ несе у серці біль за страшну трагедію людства.

ЗНАЙОМТЕСЬ З КНИГАМИ

ПРО ЧОРНОБИЛЬСЬКУ КАТАСТРОФУ 1986 РОКУ

 Завгородній Ю.  Задовгий день "Ч". Зона поза часом [Текст] : роман / Ю. Завгородній. - Львів : Кальварія, 2012. - 176 с.

Відомий поет, перекладач, прозаїк та інженер (а після Чорнобильської катастрофи — головний інженер Управління будівництвом Чорнобильської атомної електростанції, ліквідатор наслідків аварії) Юрій Завгородній узявся за найважче — передати словами зростання непорозуміння між душевними друзями, з котрих (за рівних стартових умов) один знає, що скоро стане мертвим (і таки помирає), а другий не відає, чи сам надовго ще залишиться живим.

…Весна. Вирує святковий вечір у столиці України. Центральною вулицею блукає самотня людина, занурена в себе й наче відокремлена від святкової атмосфери. Поночі цей чоловік, на ім’я Северин, повертається додому. Там він не перестає згадувати загиблого товариша, читає його листи, намагаючись «якось порозумітися з потойбіччям...». Отакі головні декорації та сюжет цієї книжки.

Автор також майже не торкається теми глобального значення чорнобильської аварії й лише пунктирно прокреслює її екологічний зміст. Але якимось чином у книжці, яка цілком складається зі звернених до себе й померлого друга монологів головного героя, позбавлених хронологічної організованості, ремінісценцій та уривків ліричних віршів, — гуде неспинний фон Чорнобиля.

Ця книжка є роздумами над загальнолюдськими проблемами, візіями зболеної пам’яті, які не створюють цілісного епічного полотна, а намагаються змалювати давні події через окремі фраґменти доль двох людей, які з різних причин опинилися в «Зоні поза часом», що є тільки тлом подій одного задовгого дня.

Юрій Завгородній: «Минуло досить часу відтоді, не все можна згадати, як було щодня. Хто й коли хворів, кого й коли не стало... Крім того, я на той час не думав, що колись візьмуся за прозові твори, не вів щоденників, нотаток, а у творі документальному чи наближеному до реальних фактів не можна припускатися помилок в іменах, подіях, датах, навіть у таких дрібницях, коли хто кому й що саме сказав. А хіба ж можна згадати поіменно тисячі людей, які пройшли через Зону?

Я написав суто психологічний роман про болісне непорозуміння між побратимами через випадково зронене недоречне слово. Болюча, але життєво правдива бувальщина. Чорнобильські події в романі стали просто тлом для тої драми, проте в описах чорнобильських епізодів нема жодної вигадки — тільки те, що досі пам’ятається з побаченого на власні очі».

 Про автора:

Юрій Степанович Завгородній народився 14 липня 1940 року на Дніпропетровщині, але дитячі та шкільні роки минули в Росії, на землях давніх вольностей Господина Великого Новгорода. 1962 року закінчив Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут, але не склалося працювати в Україні, довелося виїхати за її межі більш як на двадцять років - будував електростанції в Латвії та Республіці Комі. В Латвії захопився перекладами з латвійських поетів, які час від часу з'являлися в Україні друком у часописах або в поетичних альманахах. У кожній поетичній книжці переклади представлено окремим розділом "З латвійського берега".

До Києва повернувся на ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи, яка надовго не відпускала від себе, постійно поповнюючи поетичну книжку "Зона поміж часом".

Перші вірші друкувалися ще в студентські роки, потім були тільки випадкові публікації, найчастіше у Латвії в перекладах на латвійську чи російську мови, а перша книжка поезій вийшла друком лише після повернення в Україну. Книжці передували численні публікації добірок у різних газетах та журналах. 1993 року став лауреатом премії імені Володимира Сосюри.

Основні збірки поезій та поетичних перекладів з латвійської, що вийшли у видавництві "Український письменник":

“Тече між пальцями пісок” (1993), “Поміж вчора і завтра” (1994), “Насіння в снігу” (переклад поезій латвійського поета Кнута Скуєнієкса) (1994), “На часі проща” (1995), “Прочинене в часі вічко” (1996).

З найперших віршів і, вірю, до останніх рядків, що покладу на папір чи закарбую в пам'яті "...це неосяжність споконвічної віри батьків у святій простоті щоранкових молитв...минають поволі віки і міняються лики богів - не міняється Слово в Молитві..."

Помер у 2012 році..

Яворівський В. Марія з полином наприкінці століття : роман / Володимир Яворівський ; [ред.: Ю. Буряк]. —КИЇВ : Укр. письм., 2011. — 238  с.

У романі В. Яворівського «Марія з полином наприкінці століття» трагедія чорнобильської катастрофи розкривається через долю родини Мировичів, батьківська оселя якої знаходилась у селі Городища, розташованого всього за двадцять километрів від атомної станції. Автор, нічого не приховуючи і називаючи речі своїми іменами, оприлюднює страшну правду про справжні наміри й шляхи імперії до дешевого збагачення, нехтування Москвою долями України й українців.

Роман написаний на основі кореспондентської роботи автора в тридцятикілометровій зоні під час аварії.

Володимир Олександрович Яворівський народився 11 жовтня 1942 року в селі Теклівка Крижопільського району на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Одеського держуніверситету. Працював у пресі. Автор багатьох книжок, оповідань і повістей, з-поміж яких "А яблука падають...", "Гроно стиглого винограду", "З висоти вересня", романів "Ланцюгова реакція", "Оглянься з осені", "Автопортрет з уяви", "А тепер − іди", художньо-документальної повісті "Вічні кортеліси" та ін.

Художні твори про Чорнобиль

Драч І. Чорнобильська мадонна / І. Драч // Анатомія близкавки / І. Драч. – Х., 2002.— С.304-334.

Поема про аварію на Чорнобильській АЕС.

Гуцало Є. Діти Чорнобиля / Є. Гуцало; Худож. оформ. Т. Семенової.— К.: Соняшник, 1995.— 104 с.: ілюстр.

Розповіді про трагічне життя дітей, які постраждали внаслідок катастрофи.

Луків М. [Добірка віршів про аварію на ЧАЕС] // Сади цвітуть під небесами / М. Луків. — К., 1998. — С.16-19.

Матвієнко В. Монолог у дорозі з Чорнобиля. Пекло / В. Матвієнко // Люблю я свою Україну / В. Матвієнко.— К., 1997.— С.20-23.

Вірші про Чорнобиль.

підготувала Л.М. Даниленко

.

Анатолію Малярову - 85

ЛІТЕРАТУРНИЙ КАЛЕНДАР МИКОЛАЇВЩИНИ

21 квітня 2018 року  - 85 років від дня народження А. А. Малярова, (р.н. 1933), миколаївського режисера, письменника, члена Національної спілки письменників України.

Маляров Анатолій Андрійович народився 21 квітня (за метрикою - 22 квітня, за паспортом - 9 березня) 1933 року в селищі імені Т. Г. Шевченка на Одещині. Перед війною сім’я переїхала до села Маринівки Доманівського району Миколаївської області. Після закінчення середньої школи навчався в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка – Карого, який закінчив у 1958 році.

Працював режисером на Київській та Дніпропетровській телестудіях, головним режисером Миколаївської студії телебачення, режисером і заступником художнього керівника Миколаївського російського художнього драматичного театру.

Першу п’єсу, «Співомовки», написав у 1958 р. і поставив на Київському телебаченні, вже через рік на Дніпропетровській телестудії пішла його одноактівка «Баркарола», на Миколаївській – «Підмайстер «Яношик». У 1989 - 1991 роках на сцені Миколаївського російського театру йшли драми «Росс непобедимый» та «Страсти по Иисусу», на сценах Запорізького та Миколаївського театрів драми та музичної комедії – водевіль «Кримінальний масаж» (1994).

 Друкується в журналах «Київ», «Новый горожанин», «Новый век», «Николаев», «Соборна вулиця», газетах «Культура і життя», «Рідне Прибужжя», «Вечерний Николаев» та ін. Автор численних повістей, п’єс, телесценаріїв, оповідань і нарисів. Пише російською та українською мовами. Автор книжок «Зеленые и серые дороги» (1978), «Стояло лето» (1982), «Самотня баржа у лимані» (1985), «Уроки впрок» (1986), «Воспоминание о Кондрате» (1988), «Росс непобедимый» (1989), «Страсти по Иисусу» (1991), «Криминальный массаж» (1994), «Записки по живому» (2002), «Love – love» (2006), «Трость с зарубками», «Время шизо…» (2007).

У 2005-2006 рр. видавництво „Зелений пес” у Роман-газеті опублікувало роман Малярова „Кар’єра”. 2006-го року миколаївське видавництво „Іліон” видало книгу „Lav-Lav”. 2007-го року від „Іліону” побачили світ дві його книги: роман „Кар’єра” і збірку повістей „Час шизо”, в 2008 році вийшла ювілейна (15-а) книжка „Завіт Епікура”, в якій зібрані найкращі повісті останніх років.

   

  

 

 Лауреат всеукраїнських літературних конкурсів (1983, 1993, 2007). Член Національної спілки письменників України (1983).

У Доманівській центральній районній бібліотеці  до 85-річчя письменника-драматурга підготовлено літературний портрет "На хвилях творчості Анатолія Малярова"

Булаховський Л.А. - видатний мовознавець, педагог

14 квітня виповнилося 130 років від дня народження Булаховського Леоніда Арсенійовича (14.04.1888—04.04.1961) — українського мовознавця, педагога, громадського діяча, директора Інституту мовознавства АН УРСР.

З 1944 р. і до останніх днів життя Л. Булаховський очолював Інститут мовознавства ім. О. Потебні АН України, завідував кафедрою слов’янської філології Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Тривалий час був членом президії, заступником голови відділу суспільних наук АН України і головою експертної комісії з питань мовознавства Міністерства вищої освіти України, віце-президентом секції суспільних наук Українського товариства дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами.

Мовознавству і викладацькій роботі Л. Булаховський присвятив понад 50 років життя. Ним написано близько 400 наукових праць з питань мовознавства, мовознавчої славістики, загального мовознавства, методики викладання мов. Він співавтор підручника «Українська мова», посібників «Курс української мови для вчителів», «Загальний курс української мови», «Курс сучасної української літературної мови» у двох томах, а також автор наукових досліджень з окремих питань української, російської та інших слов’янських мов, переважно польської, чеської, болгарської.