Ірина Вільде: життя через призму душі
У травні 2017 року виповнюється 110 річниця
від дня народження видатної української письменниці, лауреата премії ім. Т
.Шевченка Ірини Вільде.
«Я народилася в
травні. На сам Великдень. І моя мати, що походить зі знімченої польської
родини, розумна жінка із шляхетним профілем, завсіди каже про мене, що дитина,
яка народилася в неділю — щаслива дитина» . – згадувала І.Вільде
Хтозна, чому юна
Дарина Макогон обрала собі літературне псевдо Ірина Вільде. Але такий вибір
здається невипадковим – адже «Vilde» в перекладі з німецької означає «дика,
бурхлива». Можливо, такою майбутня письменниця була ще з дитинства, а можливо –
хотіла такою стати. Але одне можна стверджувати точно – цей псевдонім повністю
відповідає характеру Дарини: дикою, нескореною, волелюбною, неприборканою –
саме такою вона була в житті. Ніхто не міг примусити її робити щось проти волі,
вона завжди спромогалася відстояти свою думку. Ірина Вільде не лише подарувала
українській літературі роман «Сестри Річинські», що виявився знаковим для 1960-х
років (його писала цілих 25 років), а й стала «хрещеною мамою» багатьох
сучасних українских письменників.
Народилася Дарина Макогон (за чоловіком –
Полотнюк) 5 травня 1907 року на Буковині в родині народного вчителя,
українського письменника Дмитра Макогона.
Саме батько був її першим учителем літератури, а його книжки – початковою
позакласною літературою. Можливо, саме від батька Дарині передалися
письменницькі здібності. Дослідники її творчості стверджують, що перший
друкований твір, оповідання «Марічка», з’явився 1926 року, коли Дарині було
лише дев’ятнадцять. Але в часи її літературого дебюту письменництво не
вважалося достойним заняттям для дівчини з інтелігентної родини. Ось вона й
підписала перше оповідання псевдо Ірина Вільде.
У той час, коли
дебютантка переступила поріг української літератури, передовою була історична
тематика. Письменники кинули всі сили на нагадування українцям історичних
прецедентів: в цей час з’являється трилогія «Мазепа» Богдана Лепкого,
«Роксоляна» Осипа Назарука, «1313»
Наталени Королевої.
Проте 1935 року Першу літературну премію
Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка присудили Ірині Вільде
– за повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» та «Повнолітні діти». Її розповіді про пересічних людей, про їхні щоденні
клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями та переживаннями
виявилися значно ближчими і зрозумілішими читачам. І це творче кредо – додавати
людям охоти до життя та боротьби за нього – згодом пройшло через усю її долю.
Письменниці часто закидали суто жіночу тематику, на що вона напівжартома чи
напівсерйозно відповідала: «Ні, доки не впораюся з цим малим світиком – із
людським серцем, – не візьмуся, просто не зможу сягнути до ширших проблем
людського життя».
Незважаючи на
суперечливу реакцію на її творчість, письменницю підтримували Ольга
Кобилянська, Андрій Чайковський, Михайло Рудницький. Пізніше вона мала добрі
стосунки з Робертом Рождєственським, Чингізом Айтматовим та Максимом Рильським.
Ірина Вільде не
приховувала, що є письменницею націоналістичного спрямування і всюди, де тільки
могла, пропагувала українську мову. Але водночас письменниця отримувала
визначні державні нагороди і, зрештою, Шевченківську премію за роман «Сестри
Річинські».
30 жовтня 1982 року
у Львові в віці 75 років перестало битися серце Ірини Вільде, її поховано на
Личаківському цвинтарі.
Чоловіка Ірини
Вільде – Євгена Полотнюка – було розстріляно гестапівцями 28 листопада 1943
року. Його прах перевезено до Надвірної і поховано у братській могилі.
Всеукраїнську
літературну премію імені Ірини Вільде засновано у 2007 році Львівською
організацією Національної спілки письменників України. В жовтні 2006 року було
також прийнято окрему постанову Верховної Ради України «Про відзначення
100-річчя з дня народження української письменниці Ірини Вільде». ЮНЕСКО
зарахувала Ірину Вільде до числа знаменитих людей ХХ століття.
Основні публікації
Повість «Метелики
на шпильках» (1936)
Повість «Б'є
восьма» (1936)
Збірка новел
«Химерне серце» (1936)
Повість «Повнолітні
діти» (1939)
«Історія одного
життя» (1946)
«Наші батьки розійшлися» (1946)
«Ті з Ковальської»
(1947)
«Її портрет» (1948)
«Стежинами життя»
(1949)
«Яблуні зацвіли
вдруге» (1949)
«Повісті та
оповідання» (1949)
Одноактна п'єса
«Сватання» (1950)
Роман «Повнолітні
діти» (1952)
«Кури» (1953)
«Нова Лукавиця»
(1953)
«Оповідання» (1954)
«На порозі» (1955)
Роман «Сестри
Річинські» (книга 1 — 1958; книга 2 — 1964)
Собрание сочинений.
— Т. 1—5. — М., 1958
«Ти мене не любив»
(1958)
«Винен тільки я»
(1959)
«Життя тільки
починається» (1961)
«Троянди і терня»
(1961)
«Людське тепло»
(1964)
Твори. — Т. 1—5. —
К., 1967—1968
Збірка ліричних
мініатюр «Окрушини» (1969)
Трилогія «Метелики
на шпильках» (2007).
Роздуми над книгою: Ірина Вільде "Сестри
Річинські"
Цей твір відрізняється від інших творів тим, що він є грандіозним за своїми
розмірами, це більше ніж 1500 сторінок. Але не це є головним, що він великий за
обсягом, він цікавий, колоритний, з глибоким змістом, з гарно вимальованими
людськими характерами.
Роман "Сестри Річинські" захоплює
відразу, з перших сторінок. Ірина Вільде
знайшла такі слова, що читаєш з особливою увагою і з трепетом в душі.
Дуже багата мовна структура твору, вжито
багато афоризмів з народної мудрості.
Події в романі
відбуваються в Галичині у 30-ті роки,
період, коли західноукраїнські землі знаходились під Польщею. І.Вільде у
своєму творі змальовує історію родини священника, долю його дочок, які різними
шляхами шукають своє місце у житті. Вона показала нам бездіяльних, пасивних,
затурканих, обмежених, наївних, зовсім ізольованих від справжнього життя
п'ятьох дівчат і їх маму.
Твір починається з того, що Олена на весіллі
знайомиться із священником місцевої парафії Аркадієм Річинським. А мріяла
пов'язати свою долю зовсім з іншим хлопцем.
Але склалося так, як склалося.
Вона все своє життя живе романтичними спогадами своєї юності. В Олениній
уяві все ще стоїть оселя лісничих Ладиків, де вона виросла, її спогади про
дитинство, виразна постать Ореста Білинського, якого важко забути. Хоча пізніше
виявиться все це не дійсним, але ці спогади зігрівають Олену і нас зачаровують
також.
В сім'ї Річинських народжуються і
підростають п'ять дочок. Катерина, найстарша дочка, була найменш вродливою.
Зате швидко орієнтувалася в будь-якій ситуації і була на видному місці серед
своїх близьких. Мала проникливий розум.
Свою другу дочку Річинські назвали Софією.
Вона була дуже неспокійною. Третьою дочкою була Ольга. Четверта - Неля, дуже
гарненька і не по дитячому розсудлива.
Олена гаряче молила Бога, щоб нарешті
послав їм хлопчика, але родилась п'ята дочка, Слава. Була дуже рухливою, більше
товаришувала з хлопцями, ніж з дівчатами.
Батько Аркадій дуже любив своїх гарненьких,
немов лялечки, дочок, ставився з
однаковою батьківською ласкою, хотів для них щасливої долі.
Але не судилося йому діждати тієї щасливої
миті, щоб побачити, як склалося життя його дочок.
Минають роки, а в тихому будинку на вулиці
Куліша, де проживали Річинські, нічого не міняється. Сидять молоді дівчата в
батьківськім домі, в родинній атмосфері, сидять тихо, несміливо, чогось ждуть -
самі не знають чого, а навколо світ - великий,
чужий, безжальний.
Удари сиплються на всіх сестер Річинських і
безвихідь руйнує їхнє життя, і кінчається для них душевною раною.
Катерина, за правом найстаршої дочки,
попала в світ хижаків, бо й сама хижачка. Вийшла заміж за лікаря і пожирають
одне одного, ладу в сім'ї немає.
Неля кинулась було в монастир, але він
відлякав її своєю облудністю. Тоді вона пробує сили своєї душі скерувати на
вигадане кохання до арештованого Маркіяна Івашкова.
Слава переживає від невдалого кохання до
Севера. Її кохання вбите грішми, чорним світом, у якому вони живуть. Вона
наймолодша, можливо і найсміливіша, вирішує шукати якийсь вихід і знайти
порятунок для себе і своїх сестер та своєї матері. Вона не знає, де його
знайти, знає тільки, що під лежачий камінь вода не тече, що,
сидячи, не діждешся нічого.
Мати Олена - тиха, безвільна, безхарактерна
жінка, лише тепер нарешті починає розуміти, що вона ще не жила, а спала всі ці
роки, а тепер прокидається від свого сну,
але вже пізно!
Ірина Вільде написала такі мудрі слова:
"Як злісно з боку природи, що посилає вона здоровий розум людині лише
тоді, коли вже бракує нагоди робити
вжиток з нього."
Так могла написати лише людина, яка багато бачила в житті, мала
хорошу пам'ять, добре серце і гострий розум.
Радимо почитати роман «Сестри Річинські», є
над чим замислитись!
Електронні ресурси:
Уварова Н. [Електронний
ресурс] /Наталя Уварова про І. Вільде . – Режим доступу: http://mamawow.com.ua/mama/opyt/zhinocha-dolya-tri-koxannya-irini-vilde.html
Крат М. [Електронний ресурс] /Мирослава
Крат про І. Вільде . – Режим доступу: http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/review/620/
Тимків Р. «Янгол-охоронець»
Ірини Вільде [Електронний ресурс] /Роксана Тимків про І.Вільде. – Режим доступу:
http://photo-lviv.in.ua/yanhol-ohoronets-iryny-vilde/
Роздуми над книгою:
Ірина Вільде «Сестри Річинські» [Електронний
ресурс] . – Режим доступу: http://golobu-bibl.blogspot.com/2016/04/blog-post_82.html
Онлайн-читання:
Ірина Вільде Оповідання
та повісті, окрушини. - 725 с.
Вільде Ірина. Сестри
Річинські [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.rulit.me/books/sestri-richinski-kniga-persha-read-233128-1.html
Підготувала: Л. Даниленко
Немає коментарів:
Дописати коментар