Микола Колесса - композитор, диригент, педагог

6 грудня - 115 років від дня народження

КОЛЕССИ МИКОЛИ ФІЛАРЕТОВИЧА (1903-2006),

українського композитора, диригента, педагога

"Він - людина, перед очима якої проминуло ціле століття, митець, який спілкувався з особистостями, що вже давно стали історичними. Його ім'я - на сторінках енциклопедій і підручників, його твори - в репертуарі музикантів багатьох поколінь. Микола Філаретович Колесса - живе обличчя історії". Лідія Мельник

Микола Колесса — засновник відомої на весь світ львівської школи композиторів та диригентів, композитор, видатний український митець.

Майбутній композитор народився 6 грудня 1903 року в родині Філарета Колесси, видатного фольклориста та музикознавця. За проханням М.В.Лисенка, доброго друга сім'ї, новонародженого було названо на його честь - Миколою. Ніхто тоді не здогадувався, що разом з ім'ям видатного українського композитора хлопчик багато в чому успадкує і його долю.

Життя Колесси, як і всього його славетного роду (рід Колесс - невід'ємна частка Галичини, і є своєрідною ілюстрацією багатьох етапів розвитку культури та науки цього регіону від другої половини ХІХ сторіччя і до нашого часу), тісно пов'язане з рідним краєм. Так, вже з самого дитинства Микола належав до Пласту (українська організація скаутів, що сформувалася у 1912 році на території Галичини), та приймав активну участь у його діяльності. За це пізніше він був удостоєний однієї з найпочесніших своїх нагород - ордену "Вічного Вогню у Золоті".

Проте, освіту Колесса здобував не на батьківщині, а за кордоном. Спочатку він став студентом медичного факультету Краківського університету (1922 - 1923), а пізніше, всупереч бажанням батьків, вступив до Празької консерваторії, де з 1925 року навчався композицїї у відомого композитора і теоретика О.Шіна, а диригуванню - у О.Острчила.

Закінчивши Школу вищої майстерності, по класу композиції видатного педагога В. Новака, Микола Колесса повернувся до Львова, де з 1930-х років почав викладати композицію у Вищому музичному інституті ім.М.Лисенка (на сьогоднішній день - Львівська національна музична академія ім. М.Лисенка).

Головна особливість творчості композитора - звертання до різних музичних діалектів Західної України, з яких, можливо, найбільш своєрідні: гуцульський, поліський і особливо лемківський. Це стосується не лише обробок та хорових жанрів, а й переважної більшості інших створених ним творів: "Картинки Гуцульщини", "Три коломийки", Перша симфонія та ін. Як видатний музикант, він проявив себе не лише в композиторській творчості. Митець постійно виступав і в якості диригента: сучасники запам'ятали його, як талановитого інтерпретора музики різних стилів і жанрів. Колесса був одним із засновників симфонічного оркестру Львівської філармонії, диригентом Львівського театру опери та балету, працював художнім керівником і диригентом хорової капели "Трембіта". А згодом - став фундатором львівської диригентської школи, створивши її теоретичне обґрунтування, викладене у підручнику "Основи техніки диригування". Цей посібник не втрачає своєї актуальності для диригентів вже протягом кількох десятиліть.

Окремої теми заслуговує педагогічна діяльність Миколи Колесса. Він, поряд з С.Людкевичем, започаткував Львівську композиторську школу і продовжив себе у цілій плеяді талановитих учнів. Серед них багато імен визнаних не тільки на Україні, а і за кордоном: Стефан Турчак, Юрій Луців, Євгеній Вахнянин, Тарас Микитка, Іван Гамкало, Роман Филипчук та багато інших.

За свої вагомі творчі досягнення Микола Колесса здобув звання заслуженого діяча мистецтв України (1951 р.) та народного артиста УРСР (1972 р.). Також, він - лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, академік, кавалер орденів "За заслуги", кавалер ордену Ярослава Мудрого V ступеня, Герой України.

У 2006 році видатний композитор пішов з життя (у віці 103-х років), залишивши після себе безцінний спадок: твори останніх десятиліть, що визначили найвищу творчу зрілість - Другу симфонію, твір для струнного оркестру "У горах" та хорові твори. Ним опрацьовані фактично всі музичні жанри: хорові, сценічні, камерно-вокальні, оркестрові та жанр мініатюри. Усі вони поповнюють на сьогодні мистецьку скарбницю України.

Поету ОЛЕСЮ О. - 140 років

 

КОРОЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІРИКИ.

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ - УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ МАСШТАБУ ШЕВЧЕНКА

 

5 грудня 2018 року на державному рівні в Україні відзначається пам’ятна дата – 140 років з дня народження Олександра Олеся (справжнє ім’я та прізвище - Олександр Кандиба) (1878-1944), поета, драматурга, громадського діяча.

Кандиба Олександр Іванович (літературний псевдонім Олександр Олесь) народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля на території сучасної Сумської області, помер 22 липня 1944 року в Празі. Український письменник, поет, драматург, що представляє символізм, батько поета і громадського діяча Олега Ольжича.

Походить поет з роду невільниче-чумацького. Отець, Іван Федорович, керував рибним промислом в Астрахані, де й потонув, коли синові було 11 років. У перший час матері допомагала сім'я загиблого чоловіка, проте незабаром вона змушена була виїхати до обласного центру, де працювала, щоб дати трьом дітям гарну освіту. Мати літератора розповідала, що після смерті чоловіка залишилася з 3 дітьми і 3 червонцями. Саме мати дала Кандибі початкову освіту. В 4 роки хлопчик уже вмів читати, мати навчила сина любити українську літературу. У дитячі роки майбутній поет знав напам'ять майже весь "Кобзар" Шевченка. Сестри Олеся писали в мемуарах, що нерідко можна було побачити, як маленький Сашко ходив по двору і щось наспівував. На питання про те, яку ж він пісеньку наспівує, хлопчик відповідав, що не знає пісні ніхто, крім нього;

Навчання в Київському політехнічному інституті закінчити не зміг через відсутність грошей, здобув освіту лікаря-ветеринара, за цією спеціальністю працював багато років.

Літературний дебют письменника відбувся в юності, його вірш опубліковано в альманасі "Багаття" у 1905 році. Незнайомим людям поет любив представлятися фразою "Не рак, не риба, Олесь Кандиба". Олесем ласкаво називала чоловіка дружина Віра Антонівна, поет вирішив, що кращого для нього псевдоніма і бути не може. У 1919 році уряд УНР запропонував Олесю поїхати в Будапешт як аташе з питань культури, але з Будапешта він їде до Відня, Берліна, потім до Праги, де і вмирає через багато років. Еміграція стала трагедією його життя. Олесь видає за кордоном ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною:

Душа розірвана, як рана…

Бальзам далеко так, як сонце,

А сонце, сонце, як і щастя,

Там, там, лише в краю коханім.

(«В вигнанні дні течуть, як сльози»)

Його вірші в СРСР не видавалися, ім'я було під негласною забороною, але він був кумиром українців до 1917 р, а сучасні літературознавці ставлять ім'я Олеся в один ряд з Тарасом Шевченком. Вже перша його збірка віршів 1907 р. ("З журбою радiсть обнялась") показала, що "Україна отримала лірика, якого очікувала ще з часів Тараса Шевченка", - писав Михайло Грушевський.  Іван Франко порівнював його вірші з музикою, Короленко називав його "українським Гейне", а Леся Українка зізналася, що не може більше писати лірику після Олександра Олеся.

Його вірші актуальні й досі - гімни українським воїнам УНР, а потім ОУН-УПА

Українське військо, мов з могили встало,

Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло,

Розгорнуло прапор сонячно-блакитний...

Прапор України! Рідний, заповітний!

В рамках революції 1905 року вірші поета стали знаменами для свідомої молоді, яка прагнула домогтися самостійності рідної країни. Поет приєднався до соціал-демократичної партії і займався пропагандою майбутнього відродження української самосвідомості. Він одним з перших українських письменників розкриває суть сталінських репресій, в рамках яких мислячі українці знищуються цілими сім'ями. Трагічні для нації події він зобразив у сюжеті драми "Земля обітована", перебуваючи в еміграції.

До кінця життя літератор жив з клеймом зрадника, оскільки до України не мав можливості повернутися. Тривалий час поет жив у розлуці з сім'єю, дружина з сином не могла виїхати з підконтрольної більшовикам України. У кінці життя його спіткала одна з найбільших людських трагедій - він пережив свого власного сина, Олега Ольжича. 10 червня 1944 року в концтаборі Заксенхаузен  той гине від рук фашистів. Після отриманої звістки у батька загострюється хвороба печінки, через 6 тижнів після смерті сина, 22 липня 1944 року лікарі констатують смерть письменника. Помер у Празі, у віці 65 років, похований на Ольшанському цвинтарі.

Крім громадянської лірики, писав вірші про кохання, багато писав для дітей.

 

 

 

Увічнення пам'яті Олександра Олеся: у 2010 році на батьківщині письменника, в Білопіллі, поставлений пам'ятник О. Кандибі; також в рідному містечку Олеся працює музей поета, відкритий в грудні 1998 року; у 2011 році на фасаді будинку в Сумах, де жив письменник, встановлено меморіальну дошку.

Підготувала Л. Даниленко

Брати Майбороди

СЕРЦЯ, ВІДДАНІ МУЗИЦІ

Георгій і Платон Майбороди – видатні українські композитори

Відомі українські композитори брати Майбороди народилися в один день – 1 грудня, лише у різні роки: Георгій – 1913-го, Платон – 1918-го — в селі Пелехівщина (нині Глобинський район Полтаської області). Їхні дитинство і юність припали на часи громадянської війни, руїни й голоду. Хто знає, як склалися би долі братів, якби не… музика: Платон змалку грав на балалайці, Георгій – на мандоліні…

Георгій Майборода після закінчення семирічки вступив до Кременчуцького індустріального технікуму.1931р. влаштувався техніком на Запорізький алюмінієвий комбінат. Кожну вільну хвилину присвячував участі в місцевому оркестрі. Вирішив продовжувати музичну освіту: спочатку в Київському музичному училищі, затим – у столичній  консерваторії.

В студентські роки створює симфонічні поеми «Лілея», «Каменярі» («Лілея» одразу вийшла на «велику сцену», привернула увагу знавців і поціновувачів).

Щойно почалася Друга світова, як брати Майбороди вирушили на фронт. Потрапили в оточення,опинилися в полоні. З концтабору «Хорольська яма» хлопців визволила мати. Очевидці переповідали, що Дарина Майборода вийняла зі скрині всі свої скромні прикраси, прихопила сала й пішла просити поліцаїв за дітей. Як виявилося, вчасно: Георгій був уже ледь живий.

У 1943р. братів вивезли на роботи до Катовіце. Звільнившись, воювали у складі 1-го Українського фронту.

 По війні Георгій повернувся до улюбленої справи. Закінчив аспірантуру Київської консерваторії (під науковим керівництвом відомого композитора Л.Ревуцького). Створив знані опери «Тарас Шевченко», «Мілана», «Ярослав Мудрий», симфонії, рапсодії, концерти для скрипки з оркестром, романси, численні обробки народних пісень. 1960р. став народним артистом СРСР, 1963р. – лауреатом Шевченківської премії. Очолював Спілку композиторів. Двічі обирався депутатом Верховної Ради УРСР.

Помер Георгій Майборода 6 грудня 1992р.

Його ім’я носить Національна заслужена капела бандуристів.

Платон Майборода  середню школу закінчив у Запоріжжі, куди родина переїхала до Георгія. Брав участь у музичному гуртку – навчався грати на гітарі та мандоліні. Вступивши до Київського музичного училища, чотирирічний курс завершив за два роки.  Затим – Київська консерваторія.

Від 1945р.якийся час викладав у Київському музичному училищі ім.Глієра.

Створив відому вокально-симфонічну ораторію «Дума про Дніпро», поему «Тополя» (на слова Т.Шевченка), «Героїчну увертюру» для симфонічного оркестру, кілька кантат, обробки народних пісень, пісні для дітей. Писав музику для театральних вистав і кінофільмів.

Але найбільше знають П.І.Майбороду як автора понад 100 пісень – на слова В.Сосюри, В.Симоненка, Т.Масенка, Д.Луценка, М.Ткача… Вершиною творчості П.Майбороди стали пісні, написані спільно з відомими поетом Андрієм Малишком, із яким композитора єднала велика дружба. «Пролягла доріженька», «Білі каштани», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі», «Ти моя вірна любов», «Моя стежина», «Пісня про вчительку», багато інших.

А славетну «Пісню про рушничок» («Рідна мати моя…»),мабуть, виконували заледве не всіма мовами світу. До речі, пісня була написана для фільму «Літа молоді», що знімався 1958р. Першим її виконав О.Таранець. Але справжньою «візитною карткою» пісня стала для Дмитра Гнатюка, який навіть жартував: «Я «Рушником» оперезав усю планету…» П.Майборода та його племінник (Платон Іларіонович разом з дружиною Тетяною виховував  Георгієвого сина Романа) якийся час мешкали  разом з А.Малишком у поетовій квартирі. Згодом Тетяна розповість, що в цій квартирі уперше почула заборонені тоді «Ще не вмерла Україна…» та «Червону калину».

Помер П.Майборода  8 липня 1989р. – серце не витримало другого інфаркту…

Джерело: http://ridna.ua/2018/12/1-hrudnya-narodylysya-heorhij-i-platon-majborody/

Літературний календар листопада_2018

ЛІТЕРАТУРНИЙ КАЛЕНДАР

25 листопада - 180 років від дня народження ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО (1838-1918), українського письменника

Сучасники високо цінували талант Івана Нечуя-Левицького. Панас Мирний порівнював його з великим музикою, що «на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає думку і серце», а Іван Фраико називав «всеобіймаючнм оком України»

Початок його літературної діяльності припав на ті роки, коли писати українською мовою було заборонено. Письменник згадував, що про його літературні спроби рідною мовою, підписані псевдонімом. У доробку письменника - романи, повісті, драматичні твори, оповідання та казки для дітей.

Народився Іван Семенович Левицький (Нечуй — літературний псевдонім) 25 листопада 1838 року у мальовничому містечку Стеблеві на Черкащині в родині священика. Перші ази науки хлопчина здобув у батьковій школі, яку той організував для сільських дітей. Коли Іванові минуло сім років, його відвезли на науку в Богуславське духовне училище. Після закінчення училища Іван Семенович продовжив навчання у семінарії, а потім — у Київській духовній академії. Але допитливому юнакові було мало знань, отриманих на заняттях. Він самостійно вивчав німецьку й французьку мови, знайомився з творчістю Марка Вовчка, Гоголя, Пушкіна, Сервантеса і, особливо, Шевченка, якого любив ще з дитинства.

Отримавши звання магістра богослов'я, Іван Семенович не захотів бути священиком, а вибрав шлях викладача російської словесності (української тоді не викладали). Двадцять п'ять років віддав Нечуй-Левицький педагогічній праці. Працював в Полтавській духовній семінарії (1865-1866), у гімназіях польських міст Каліша (1866) і Сєдлеця (1867-1873), у Кишинівській гімназії (1873-1885). Він мав неабиякий вплив на молодь, пояснював учням, серед яких було чимало українців, що минуле народу не слід забувати. Саме в цей період під прибраним  ім’ям  "Нечуй  І."  Іван Левицький  розпочав  літературну  діяльність:

друкує  перші  твори  у  львівському  журналі «Правда» («Дві  московки», «Рибалка  Панас  Круть», «Причепа»).  Кращі  здобутки  письменника припадають на 70—80-і роки XIX ст.: роман «Хмари», повісті «Микола Джеря», «Кайдашева  сім’я», «Бурлачка», «Старосвітські  батюшки  та матушки».

Помер  Іван Нечуй-Левицький  на 80-му  році  життя  у 1918 році  під  час революційної  руїни  в  будинку  для  перестарілих,  самотній,  у  голоді  й холоді. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

 

*****

27 листопада - 155 років від дня народження ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ (1863-1942), української письменниці та громадської діячки

Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. у м. Гура-Гумора в Південній Буковині (нині м. Гура-Гуморулуй у Румунії) в родині службовця. У 1873-1877 рр. О. Кобилянська вчилася в початковій чотирикласній німецькій школі. Не маючи можливості вчитися далі, подаль­шу освіту вона здобувала самотужки. З 1889 до 1891 р. О. Кобилянська жила в с. Димка. Пізніше вона разом з родиною переїхала на постійне життя до Чернівців, брала активну участь у жіночом;. русі, 1894 року виступила однією з організаторок Товариства руських жінок на Буковині. Важли­вою подією в житті О. Кобилянської було знайомство із Софією Окуневською, однією з найосвіченіших жінок тодішньої Галичини. Саме вона переконала письменницю писати українською мовою і познайомила її з українською письменницею Наталею Кобринською, яка пропагувала жіночий рух у Галичині.

Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. в Чернівцях.

Літературну діяльність О. Кобилянська почала в середині 1880-х рр. творами німецькою мо­вою. Перший художній твір українською мовою — повість «Людина», був надрукований 1895 р. у журналі «Зоря». Це була друга редакція написаного раніше німецькою мовою оповідання «Вона вийшла заміж». Пізніше з’явилися оповідання й повісті «Він і Вона» (1895 р.), «Царівна» (1896 р.), «Що я любив» (1896 р.), «Аристократка» (1898 р.), «Valse melancholique» (1898 р.) та інші, позна­чені впливами поетики символізму, філософії надлюдини Ф. Ніцше та ідей жіночої емансипації.

Одним з найпоетичніших творів О. Кобилянської вважається лірично-романтична повість «В неділю рано зілля копала...» (1909 р.), написана за мотивами відомої народної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Протягом 1915-1923 рр. О. Кобилянська пише низку новел на антивоєнні теми, серед яких можна виділити такі твори, як «Лісова мати», «Юда», «Назустріч долі», «Сниться» та ін. Увагою до психологічних таємниць людської душі позначені новели О. Кобилянської «Огрівай сонце...» (1927 р.), «Але Господь мовчить...» (1927р.). Помітним явищем в історії української прози став роман «Апостол черні» (1926 р.), у якому на широкому суспільно-історичному тлі О. Кобилянська порушила проблему інтелігенції та народу, із симпатією змалювавши образи представників духів­ництва.

 

************

29 листопада- 240 років від дня народження ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ'ЯНЕНКА (1778-1843), українського письменника, драматурга, засновника одного з перших українських театрів

Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. в слободі Основа поблизу Харкова в дворянській родині (від назви слободи й походить його псевдонім — Основ'яненко). Спочатку навчався вдома, а потім у Курязькій монастирській школі. У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана. У 1804 р. він став послушником монастиря, а наступного року повернувся на військову службу. У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром у народному ополченні. У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опублікував перші в Україні громадсько-літературні журнали "Харьковский Демокрит" і "Украинский вестник". Збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки. З 1827 р. почав писати прозу і драматургію.

Письменник помер 20 серпня 1843р., похований у Харкові.

Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко залишив по собі значну літературну спадщину, написану російською та українською мовами: це комедії "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик", "Шельменко — волостной писарь"; літературно-публіцистичні статті "Супліка до пана іздателя", "Лист до видавців "Русского вестника"; історико-художній нарис "Головатый"; фейлетон "Письма Фалалея Повинухина"; жартівливі вірші "Шпигачки"; романи "Панхалявский", "Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова", повісті "Ганнуся", "Панна сотниковна", "Конотопська відьма", "Маруся", оповідання "Салдацький патрет", "Купований розум", "Пархімове снідання", "Перекотиполе", "Малоросійська биль" та інші. Його спадщина нараховує близько 80 прозових і драматичних творів, щоправда не всі вони мають однакову художню вартість.

Квітка-Основ'яненко дуже багато зробив для наближення літератури до широких народних мас. Орієнтуючись на живомовну народну практику, спираючись на усну народну творчість і здобутки попередників, письменник виробив власний живописний, реалістичний у своїй основі стиль, збагатив українську літературну мову, а вплив його прози і драматургії позначився на творчості Тараса Шевченка, Марка Вовчка, пізніших українських прозаїків.

ОСНОВНІ ТВОРИ: "Маруся", "Сердешна Оксана", "Щира любов", "Козир-дівка", "Салдацький патрет", "Пархімове снідання", "Конотопська відьма", "Сватання на Гончарівці".

 

МАРІЇ БАШКІРЦЕВІЙ - 160

 

УКРАЇНКА, ЩО ПІДКОРИЛА ПАРИЖ

23 листопада виповнилось 160 років від дня народження Башкірцевої Марії (1858-1884), французької художниці українського походження, майстра жанрового живопису.

Вона стала однією з перших українок і першою жінкою-художницею, чиї картини потрапили до Лувру. Аби залишити свій слід в історії мистецтва, їй знадобилося всього 24 роки життя. Так, у Парижі, біля входу в Люксембурзький палац, стоїть  статуя «Безсмертя», на постаменті якої написані імена видатних людей, що їх замолоду скосила смерть. Серед них -  не французьке прізвище: «Башкирцева». "Кар’єра" її почалась у 1877 році, коли вона переїхала до Парижу. Тут Марія поступила до академії Жуліана, де і навчалася живопису. Працювала вона наполегливо і вже через рік отримала золоту медаль майстерні. Після цього художниця почала демонструвати свої картини на відомих французьких салонах. Викладачі дивувалися, що в такому юному віці їй вже вдалось стати професіоналом (на той час Марії було лише 19 років).

Народилась Марія у селі Гавронці, в Полтаві, у сім’ї землевласника і дочки полковника-аристократа. До речі мати її походила з українізованої татарської родини, досить давньої та шляхетної. Після розлучення батьків, почались мандри Україною, а згодом і Європою. Про Україну дівчина пам’ятала небагато. Поїхала вона звідси ще дитиною, гостювала лише раз. Але у щоденнику залишився запис: "За красою саду, парку, споруд Диканька може позмагатися з віллами Боргезе і Доріа в Римі... І це в Малоросії! Дуже шкода, що в світі навіть не підозрюють про існування цього місця".

Однією з причин переїзду до іншої країни стала хвороба майбутньої художниці. У 16-річному віці Марії поставили діагноз - туберкульоз. Дехто вважає, що саме тому вона так багато працювала. Адже стільки хочеться сказати та зробити, а часу так мало…

Померла дівчина у віці 26 років, похована у Парижі. Розповідають, що у її мавзолеї досі зберігаються кілька її полотен, мольберт і скульптура. Коли Марію ховали, вона була оточена білим кольором: одяг, труна, квіти, колісниця і коні – все сніжно-біле. Прощаючись із нею, Мопассан (з яким вона листувалася деякий час) сказав: "Це була єдина Троянда в моєму житті, чий шлях я всіяв би трояндами, знаючи, що він буде таким яскравим і таким коротким!"

     Між датами народження і смерті Марії — дивовижно бурхливе духовне життя людини різнобічних обдаровань. Вона цікавилася фізикою і хімією, літературою і лінгвістикою, знала кілька іноземних мов, читала в оригіналі Гомера, Плутарха, Тіта Лівія, була музикант­кою і співачкою. Їй пророкували блискучу кар’єру оперної співачки.

Посмертна слава засяяла навколо імені Марії Башкирцевої завдяки її талановитим картинам і щоденникові, який було перекладено в багатьох країнах Європи. Вона лишила понад сто п'ятдесят картин і скульптур. Переважна більшість їх зберігається у різних музеях Франції.

     Щоденник, який вела Марія від дванадцяти літ до останніх своїх днів,— то не тільки сповідь про сходження до мистецьких вершин, враження про зустрічі з багатьма визначними людьми (художниками Бастьєн-Лепажем, Робер-Флері, угорцем Мункачі, скульптором Сен-Марсо, поетом Франсуа Коппе та ін.).

Дивитись картини на https://www.wikiart.org/uk/bashkirtseva-mariya-kostyantinivna

 

Листопадовий чин _100 річчя

ДО 100 РІЧЧЯ УТВОРЕННЯ ЗУНР

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Листопадовий Чин (Листопадовий Зрив) — українське національно–визвольне повстання, що відбулося в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 у Львові. У результаті було утворено Західно–Українську Народну Республіку.

16 жовтня 1918 року цісар Австро–Угорщини Карло Перший звернувся до своїх народів із маніфестом про перебудову імперії на федеративну державу. На цій основі Українська Національна Рада проголосила 19 жовтня українську територію в Австро–Угорщині Українською державою в складі австрійської федерації. Утім державний уряд не погодився передати владу в Галичині українцям. 18–19 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту й українських членів галицького та буковинського сеймів. До участі у нараді були запрошені по три представники від основних політичних партій Галичини і Буковини, вище греко–католицьке духовенство. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду, яка стала представницьким органом українського народу в Австро–Угорщині. Національна Рада проголосила Українську державу на всій українській етнографічній території Галичини, Буковини та Закарпаття і закликала національні меншини включити до Ради своїх представників. Президентом Української Національної Ради обрано Євгена Петрушевича.

Тим часом польські політичні діячі 28 жовтня 1918 створили у Кракові Польську ліквідаційну комісію, яка мала 1 листопада прибути до Львова і за допомогою військових частин захопити владу над українськими землями для Польської держави. Виходячи з цього, 30 жовтня УНРада поставила перед австрійським урядом вимогу передати їй всю повноту влади в Галичині. Однак намісник Галичини відмовився. Тоді на спільному засіданні членів УНРади і Військового комітету було вирішено взяти владу в місті збройним шляхом. Військовий комітет було перейменовано в Українську генеральну команду, яка мала керувати переворотом.

Штабом повстання став Народний дім у Львові. Повстання розпочалось о 4–й годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1500 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк. Над ратушею і намісництвом підняли синьо–жовтий прапор. 1 листопада о 7–й годині ранку сотник Дмитро Вітовський склав рапорт Костеві Левицькому про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади. Згодом було проголошено Західно–Українську Народну Республіку (її президентом став Євген Петрушевич) і розпочалася україно–польська війна.

Про події сторічної давності періоду української революції 1917-1921 років читайте в книгах:

 

Читайте громадянську лірику на сайті Клуб Поезії: http://www.poetryclub.com.ua/rubrpoem.php?lang=ua&rtype=1    

наприклад вірш Перший день падолисту(А. Сіренко) : http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339970

В.СУХОМЛИНСЬКИЙ «ВОГНЕГРИВИЙ КОНИК»

З НОВИХ ВИДАНЬ БІБЛІОТЕКИ

  

28 вересня 2018 року – виповнилося б 100 років від дня народження Сухомлинського В. О. (1918-1970), українського педагога, письменника

У бібліотеках Доманівської ЦБС нове видання

 Василь Сухомлинський Вогнегривий коник: Казки. Притчі. Оповідання [Текст]:  Від 6 до 8 років, Від 9 до 12 років /упоряд. і передмова О.В. Сухомлинської; Іл М.Олейник . - К.: Знання, 2017. - 255 с. : іл. –  (Скарби)

Ця книга — збірка мудрих і повчальних казок, оповідань, притч, новел, написаних для дітей і дорослих великим українським педагогом і письменником Василем Сухомлинським. Кожна казка, кожне оповідання показують читачам неповторну красу природи, магічну силу доброти і чуйності у взаєминах між людьми, пробуджують у нас бажання захистити слабшого, допомогти старшим. Для дітей молодшого та середнього шкільного віку.

Письменник пройшов війну, він жив у часи, коли йшло масове знищення людей, пережив смерть дружини і малолітнього сина, проте він мужньо подолав все це, не втратив справедливого ставлення до людей і намагався виховувати в дітях найкращі людські якості.

Вогнегривий коник

Вирізав батько Юркові коника з дерева. Та такого гарячого, баского. Б’є копитами коник, ось-ось поскаче. Поставив Юрко його на вікно й ліг спати. Коли це бачить: підняв коник голову, затремтіла вогняна грива. Зіскочив з вікна Вогнегривий і пострибав по долівці. Прокинувся Юрко, а коник знов на вікні стоїть. Підійшов хлопчик. Коник уже заспокоївся, тільки ноги тремтять та вогняна грива ще тепла.

ЧИТАЙТЕ УКРАЇНСЬКІ КАЗКИ ІЗ СВОЇМИ ДІТЬМИ!!!
ПРО АВТОРА:

Василь Сухомлинський народився в бідній сім'ї сільського теслі, в Кіровоградській області. У школі показав себе найкращим учнем, потім вступив до Кременчуцького медичного технікуму, але змушений був на час залишити навчання у вузі через проблеми зі здоров'ям. З 1935 по 1938 рік - викладав у сільських районних школах Кіровоградської області українську мову та літературу. Потім Сухомлинський продовжив навчання на заочному відділенні Полтавського педагогічного інституту в 1939 році закінчив його з відзнакою. Роки навчання в цьому інституті письменник згадував з особливою теплотою, називаючи його своєю альма-матір'ю.

Під час війни в 1942 році письменник був важко поранений, осколок снаряда потрапив під саме серце. Сухомлинський дивом вижив і, виписавшись з уральського госпіталю, 2 роки працював директором школи селища Ува. Потім повернувся на Батьківщину, протягом чотирьох років завідував районним відділом народної освіти. Починаючи з 1948 року, і до останнього дня свого життя Сухомлинський працював директором середньої школи в селищі Павлиш Кіровоградської області України. Він домігся небувалої для вчителя пошани та визнання, отримав багато нагород, а в 1969 році став заслуженим учителем школи.

В 1955 році захистив кандидатську дисертацію. Помер Сухомлинський 2 вересня 1970 року в селищі Павлиш.

Сухомлинський створив педагогічну систему, яка грунтувалася на принципах гуманізму. Особистість дитини була для нього найвищою цінністю, а комуністичне виховання він сприймав як формування "мислячих особистостей" ніяк не слухняних виконавців. Сухомлинський створив " Школу радості" для шестирічних дітей, а також наполягав на тому, що в школах обов'язково повинен бути предмет "Людинознавство". Дуже важливим він вважав виховання в дітях почуття патріотизму та колективізму, спілкування з природою, привчання до праці. За своє життя Сухомлинський написав понад 30 книг і 500 статей, відгуки та рецензії до яких можна прочитати на різних форумах та обговореннях.

Підготувала: Л. Даниленко